Читати книгу - "Дванадцять оповідань"

Старий негр, хитро посміхаючись, розв’язав ноги лейтенанта і допоміг йому піднятися.

— Ну, розв’язуй руки, — нетерпляче сказав Фаберне.

Гамбо заперечливо похитав головою.

— Що таке? Розв’язуй руки!

— Ні. Я виведу масу за село. Тільки там розв’яжу руки. Маса може зробити лихо старому Гамбо.

Лейтенант люто рипнув зубами: хитрий старий шахрай! Проте, сперечатися не можна було.

— Тоді ходім швидше!

— Хай маса іде сюди. Отак…

Старий жрець обережно підійшов до стіни з стовбурів і з натугою відтяг убік один з них. У стіні відкрився вузький прохід.

— Сюди, маса, — таємничо проговорив жрець, показуючи рукою на прохід. — Хай маса йде, Гамбо за ним.

Лейтенант зробив кілька кроків до стіни. За нею, це видно було через прохід, гойдалося листя дерев, тяглася вузенька стежка. Фаберне озирнувся. Гамбо йшов за ним. Вперед, швидше звідси!.. Хутко лейтенант підійшов до проходу — і раптом відсахнувся.

— Проклятий шахрай, ти обдурив мене! — вигукнув він, кидаючись назад.

Але один лише погляд на старого негра довів лейтенантові, що жрець був так само зляканий. Він тремтів, він задкував, він відмахувався, дивлячись у прохід в стіні, звідки виходив високий Нгамі з сокирою в руках. За Нгамі посувалося ще кілька молодих негрів.

Лейтенант Фаберне стояв нерухомо. Це був кінець. Він бачив, як Нгамі підійшов до старого жерця. Очі його палали. Він гнівно щось сказав жерцеві, потім високо підняв сокиру — і блискавкою опустив її на голову старому. Без жодного звука старий жрець упав на траву і залишився нерухомо лежати на ній.

Не дивлячись на нього, Нгамі наблизився до велетенської квітки. Кілька секунд він стояв перед нею, мов вивчаючи її. Потім він знов махнув сокирою — і квітка впала на землю, відрубана від стовбура. Товариші Нгамі з страхом дивилися на неї. Але Нгамі неуважно штовхнув пелюстки ногою, засміявся і повернувся до товаришів.

Мов стороння особа, лейтенант Фаберне бачив ще, як ворухнулися пелюстки дивної квітки, як Нгамі підійшов ближче до нього, як люто й непримиренно дивилися на нього очі молодого негра у бойовому вбранні. Лейтенант почув ще, як вимовив Нгамі:

— Маса не хотів побачитися з своїм сержантом? Тепер він побачиться разом і з сержантом, і з старим Гамбо.

Останнє, що побачив лейтенант Фаберне в своєму житті, — був виблиск сокири над головою. Він заплющив очі, щось різко вдарило його, мов граната розірвалася над ним, — і все зникло.

Щоранку вона розкидувала по небу свій сяючий широкий хвіст. Як велетенська мітла, він проходив по небу, мов змітаючи за собою палахливі зірки; хвіст доторкався до них — і вони відразу затухали, тьмяніли, зникали в його широкому сяйві.

Люди забули, що таке присмерк. Ледве червона куля сонця встигала сховатися за далеким обрієм, як з другого краю неба вже зростало загадкове зеленувате сяйво. Спочатку в зеніті показувалося блискуче зелене ядро: воно більшало, здавалося, щоночі. І люди звикли говорити, згадуючи про щось:

— Це було ще тоді, коли Комета була не більша за Місяць.

Або:

— Це трапилось тоді, коли диск Комети був не більший за два Місяці.

Спочатку в зеніті показувалося велетенське ядро. Потім, як дивна холодна заграва, від нього в усі боки розходилося сяйво; по тому протягом години воно простягалося через усе небо і зникало за обрієм. Здавалось, що цей фантастичний хвіст обгорнув усю землю, закрутився навколо неї так, як колись люди звикли бачити Молочний шлях.

Тільки тепер на небі не було Молочного шляху; його, як і всі зірки та сузір’я, стерла, немов дрібний порох, Комета. Лише іноді на заході чи сході спостерігачам щастило помітити окремі найяскравіші зірки. Але навіть найбільші з них, що їх раніше, ще кілька років тому, люди звикли бачити блискучими іскрами на чорному небесному оксамиті, тепер здавалися непевними, ледве помітними світлими туманними крапками.

Астрономи примушені були припинити майже всі небесні спостереження. Проте, ніхто з них і не цікавився тепер старими роботами. Увагу всіх притягла до себе Комета, її шлях і зв’язана з нею доля старої Землі.

І ніхто тепер не називав уже Комету так, як називали її кілька років тому, — кометою Гріверса. Це не було доказом зневажливого ставлення до імени цього славетного астронома. Зовсім ні. Сам Гріверс жив у невеличкому будинку біля своєї обсерваторії, оточений численними помічниками; він систематично й уперто провадив дальші спостереження. Людство називало тепер загрозливе небесне світило просто Кометою. Комета — і все. Ніхто не вимагав пояснень, кожен розумів відразу: якщо мова йде про Комету, значить тільки про гігантську комету, відкриту 15 червня 1970 року американським астрономом Гріверсом у сузір’ї Скорпіона.

Тоді, в перші дні після відкриття Гріверса, навряд чи хтось з широкої публіки звернув серйозну увагу на повідомлення про це. Хіба мало відкрито нових зірок, нових небесних тіл за останні роки?.. Ще одна комета, ще одне небесне тіло, ще один невідомий космічний мандрівник — що ж тут дивного?

Але слідом за першим повідомленням Гріверс оголосив друге. В ньому відомий астроном серйозно й упевнено розповідав про свої дальші спостереження. Він говорив простими словами, очевидно, адресуючи своє повідомлення не вузькому колу спеціалістів-астрономів, а найширшим колам читачів газет та журналів. Ось найголовніше з того, що оголосив Гріверс у своєму другому повідомленні:

«Нова комета наближається з далеких космічних просторів до нашої Сонячної системи з нечуваною досі швидкістю. Тепер Комета помітна лише в найпотужніші світові телескопи. Але найближчими днями людність зможе побачити її на власні очі без будь-яких астрономічних приладів. Комета рине у Всесвіті з надзвичайною швидкістю,