Читати книгу - "Пролог"

— Я мушу піти на концерт, — підбадьорював я сам себе. — Це мій батьківський обов’язок!

Зайшов до лабораторії. Там було тихо. Годинник на стіні вимірював час. Зігнуті, схилені вчені сиділи над приладдям насторожено, не розмовляючи між собою, немов під час дослідів треба було зберігати абсолютну тишу, немов би й звуки могли вплинути на аналіз.

Коли я зайшов, усі повернули голови в мій бік. Я був захоплений своїми думками і через те, мабуть, дуже грюкнув дверима. Вони побачили мене. На їхніх обличчях я читав лагідні посмішки. Вони були певні, що я дуже турбуюсь за своє відкриття — не дивно, коли в такому стані людина грюкне дверима. А аналіз ішов прекрасно. Це теж було видно по них.

— Вибачте, — зупинився я серед лабораторії. — У мене одна важлива справа. Мені треба сьогодні піти…

Вони попідводили голови. На обличчях розлилось здивовання. Ніхто не розумів, куди я можу йти такого дня.

«Невже може бути важливіша справа, ніж білок?» — читав я на обличчі кожного.

— Коли важлива справа, — сказав, здається, академік Груно, — тоді… кхе-кхе… тоді… у вас, напевне, хтось хворий?

— Ні, — сказав я тихо, але всі це почули. — У мене всі здорові, мені треба піти на концерт.

— На концерт? — пробігло до лабораторії. — На концерт? На кон-це-е-ерт? Та-а-ак! Дивна річ!

Ні! Їм треба було пояснити! Інакше вони могли вважати мене за дивака. Хіба хто пішов би в такий великий день на концерт? Невже який вчений зможе слухати музику, коли розв’язується доля його наукового, великого відкриття?

— Сьогодні вперше в житті моя дочка виступає на відповідальному, великому… це спеціально для музикантів — концерті, — швидко говорив я. — У мене маленька дівчинка. Зовсім маленька дівчинка Стелла. Але вона грає так… вона так грає… мало хто грає так у світі! І вона сьогодні виступає перед композиторами, мистецтвознавцями, критиками. Цей концерт улаштовано спеціально для них. У Стелли сьогодні іспит.

— Ха-ха-ха, — засміялись за столами. — Ви любите музику, як і білок? Що ж, це не погано! Між музикою і творенням білка, звичайно, є багато спільного. Просимо! Просимо! Тільки раніше вертайтесь. Ми вас вітатимемо з перемогою.

Це було неввічливо з мого боку. Чому я раніше не подумав про те, щоб змінити день аналізу? А втім, хіба я його призначав? День аналізу призначала Академія Наук, день концерту — краєва філармонія. Дві великі події збіглися в один день. І тепер ні на кого було нарікати. Я червонів, як школяр.

Нічого! Нехай мене вважають за дивака. Але я мушу бути цього дня на концерті дочки. Я рішуче повернувся й пішов із залу.

— Між музикою і творенням білка є багато спільного, — чомусь іще раз повторив я, виходячи з лабораторії.

Початку концерту нам доводиться ждати довго. Турботи про аналіз на час відійшли. Я відчуваю втому. Заплющую очі. І мені чомусь здається, — може, внаслідок шуму в залі, — що я сиджу у вагоні. Виринають і картини подорожі…

Колись у купе вагона, не знаючи імен одно одного, не знаючи, куди, чого й до кого хто їде, розбуркані, зворушені тим, що колеса вагона ритмічно стукотять, що спереду в темряві ночі запалюються, відкривають путь зелені семафори, а поїзд летить вперед, — ми почали розмову. Я і невідома мені жінка. Поїзд летів, за спітнілим вікном моргали вогні селищ, інші подорожні спали, надворі стояв мороз, а у вагоні було тепло. Ми почали розмову. Вона тривала недовго, але здавалось, що ми знали одно одного роки. Так багато було сказано за цей короткий час, що острах брав, — а про що ж говорити наступної хвилини? Уже не розмова, а щось більше — рідніше й ближче повинне прийти. Хотілося тиснути руки, здавалося, що це — міцна, надійна зустріч, від неї, як від основи, починає виростати щось нове.

І тоді… сонний кондуктор приніс квитки, жінка, поспішаючи, збирала свої речі, я їй допомагав, поїзд, скрегочучи, гальмував біг, у двері вагона війнув знадвору холод, зачинилися двері, за спітнілим вікном я побачив бліде, стурбоване обличчя. Два дзвоники вибив черговий на пероні. Поїзд рушив далі, жовті, вогники станції, чорна водокачка, стрілки лишилися позаду.

— Ваше ім’я… Ім’я? — хотів я крикнути.

Відкривалися зелені семафори, стукотіли колеса вагонів, і рідне тільки що обличчя зникало в імлі, і немов нічого не було в ньому знайомого, — усе як сон, як ефемери.

А за кілька днів зовсім важко було пригадати обличчя: у вагоні була півтемрява, верхні полиці були спущені, і темрява ще збільшувалась. Тільки лоскіт проймав тіло при згадці, що були теплі, приязні розмови, коли відкривались зелені семафори вночі.

Зал був заповнений. Не тільки сісти, а навіть стати ніде. Проходи забиті. Більше молодих, але були й літні люди. Всі хотіли бачити й чути Стеллу.

По обидва боки сцени два кам’яні телемони Атланти закидали руки за спину і немов приймали велику вагу на свої плечі — тримали на собі важкий архітрав. М’язи кам’яних велетнів були напружені, червонуватий колір постаментів допомагав ще більше підкреслити їх силу. Завіса на сцені була важка. Мені здавалося, що коли б Атланти її не тримали, вона б неодмінно упала.

Людмила, моя дружина, сиділа поруч зо мною. Надзвичайно спокійна, горда успіхом Стелли. Прибралася в синє плаття, на плечах широка шовкова шаль. Вряди-годи оберталася, оглядала зал, і тоді всі бачили викарбувані на її широкому лобі брови, піднесені посередині вгору і спущені вниз у куточках губи, суворі очі.

— Сьогодні Стелла дуже неспокійна, — сказав я Людмилі. — Я турбуюсь.

— Дівча, — відповіла вона. — Хіба така дівчинка може розуміти своє щастя? Щоб шанувати своє становище, треба звикнути до нього.

Я нічого не відповів їй. Я зрозумів, чому тільки що замріявсь, і чому мені спала думка про випадкову зустріч з невідомою жінкою у вагоні. Ми тоді вийшли на різних станціях,