Читати книгу - "Пролог"

З Людмилою ж у нас вийшло інакше. Ми почали розмову, як подорожні у вагоні, нас вона захопила, ми повірили в реальність ефемерного, і от ідуть дні, минають роки, а ми живемо і не знаємо одно одного. Сьогодні я сиджу рядом з Людмилою в залі театру, вона звикла до свого становища і вважає, що Стелла звикне до свого, а у мене враження таке, немов би я сиджу в купе вагона, поїзд летить вперед, відкриваються в далині зелені вогні семафорів, ось скоро буде моя станція.

Ні! Я уриваю думки. Навіщо думати про це, коли є дочка, коли є для кого жити? Поїзд летить, а в далині вимальовується не невідома станція, а прекрасне майбутнє дочки.

Вогні в залі потухли. За сценою тричі ударили в гонг. Поволі очі призвичаїлись до темряви, і тоді окреслились суворі кути залу. В оркестріоні грали скрипки. Їм почали вторувати духові інструменти. Вдарив барабан. Розсипалась каскадом арфа. Завіса розірвалась надвоє, попливла в боки, і чорна пустка сцени, як печера, чотирикутником вималювалась перед нами.

«Чи там вона, — подумав я, — чи немає ще?»

Настирливо довго грав оркестр.

«Навіщо оркестр, коли сьогодні гратиме вона? Навіщо йому грати?» — ладен був розпачливо крикнути я.

Оркестр поволі затих. Виплески його, як прибій у морі, завмерли на галереях. В залі було надзвичайно тихо, як часом тихо буває уночі в степу, коли далеко на обрії пробігла блискавка і ось має долетіти відгомін грому. Тиша примусила мовчати мене й усіх. Ждали, що тишу проріже те, чого ми зовсім не сподіваємось: може, крик розпачу, може, вигук безмежної радості, може, що інше?! Всі ж для того й ідуть у театр і на концерти, щоб бачити й чути щось незвичайне.

Мабуть, я мріяв і заплющив очі, бо не помітив, як Стелла з’явилась на освітленій сцені. Маленька дівчинка стояла і привітно махала рукою. Вона посилала ручкою привіт мені. Вона не бачила матері, була в цю хвилину байдужа до тих, що сиділи в залі, — вона дивилася на мене. Я засміявся, і вона відповіла посмішкою.

В залі її зустріли криком. Усі вітали Стеллу. Тоді обличчя її скував переляк, вона немов здригнулась. Я побачив, що дівчинка надломилась у ногах. Це виявлялася тривога, про яку вона мені розповідала. А в залі всі кричали, вітали її — були раді бачити молоду, талановиту скрипачку.

Її заразила радість залу. Вона тепер починала себе почувати, як у обіймах. Її колисали тисячі очей. І вона посміхнулась до всіх. Дитячою, щирою посмішкою. Вона вже рада була грати. Тут же всі рідні, близькі, а, крім того, ще й батько її, мати. Слухайте всі, зараз гратиме Стелла!

Несподівано вона втратила мене. Пішла до рояля, взяла в руки скрипку. Піаніст — старий добрий Антон Сигізмундович — наздогнав її й подав смичок. Потім він сів до рояля і вже не повертався назад. Стелла тримала в руках скрипку й смичок, безпомічно поглянула в зал, шукала мене — підтримки, але не знайшла. Тривога наростала.

Здається, на сцену хтось кинув у цю хвилину букет білих троянд, з галереї полетів і впав на них зверху букет квіток червоних. Це все, як у тумані. Запам’яталась виразно тільки вона і в руках її скрипка. Безпорадний, розгублений погляд. В залі тиша, як на морі перед великим штормом. Коли б я був музикантом (доросла людина) і коли б мені довелося грати отак перед тисячним залом, — я б боявся — така напружена була тиша в залі. На найменшу помилку, на фальшиву тисячну частку помилки зал відповів би…

Страшно починати грати, коли в залі така напружена тиша.

В цю хвилину сталася трансфігурація. Під впливом великого, що зараз мало початись, наша маленька дівчинка змінилась. На сцені стояла музикантша… Це вже була не маленька дівчинка Стелла. Сміливо вона притулила скрипку до плеча, підняла смичок. І звуки музики полились у зал.

«Пісня про місяць. Вогники запалюються на плесі снігів, танцюють на доріжках і примарно іскряться, переливаються на замисленому гіллі дерев у лісі.

Тихо в лісі місячної ночі. Мороз гуляє між дерев, кожен звук, що народжується в лісі такої ночі, перетворюється на подію.

Подія — вихід зайця на дорогу, подія — тріск гілляки, що примерзла високо на стовбурі і падає вниз. Подія — крик сови, що літає над деревами, пронизує очима ніч і кладе чорні відбитки лапатих, широких крил на сніги.

Такої ночі на дорозі, далеко, народжується незвичайний для лісу звук. Спочатку важко зрозуміти, що ж це?!. Не один звук, а плеяда. Плеяда, бо звуки не тільки дзвенять, а й горять, як мерехтливе світло Альціони, Майї, Електри, Стеропи.

Все дужче й дужче, от уже чути — це по дорозі в лісі коні несуть сани. Під дугою розливається дзвоник. Дзвоник, важке дихання коней, крик погонича… Все ближче й ближче. Ось уже й зовсім близько. Ось уже…

І раптом все уривається. Довга пауза. Жодного звуку. Розпачливий крик. Постріл і крик. Разом. В один момент. Несподівано, нагло, страшно.

Тоді ліс починає гомоніти. Ліс шумить. Гримлять вистоялі на морозі дерева, луна грає в закутках лісу, розпачливо й тривожно котиться від дерева до дерева, намагається пробитися крізь хащу дерев, вирватися з лісу на простір. І не може вирватись — тільки дужче гомонить ліс, прокидається в ньому все живе, кричить, голосить.

Поволі все стихає. Що ж буде далі?

— Ха-ха-ха! — сміється хтось на дорозі. — Ха-ха-ха! — сміється все дужче й дужче.

— Ха-ха-ха! — підхоплюють той сміх.

На шляху сміються тисячі, починає дзвеніти жвава пісня. Зникла казка. Зникли примари ночі. Які примари, коли дзвенить пісня! Місячна соната перетворюється на пісню-марш безмежної радості, марш звитяжців. Немає примарної місячної ночі, немає замислених дерев! Прийшли в ліс тисячі, це їхня переможна пісня дзвенить тут. Цієї пісні співали всюди, де розстилалися примари, цією піснею розвіювали їх. Це пісня боротьби й визволення. Її співають