Читати книгу - "Стежкою легенд"

Добувають роги підземного велетня навесні, коли скресає крига. Під час великої повені вода, піднімаючись, розмиває береги, відриває цілі прискалки. Перегодом, коли мерзлий грунт трохи відтане, на поверхні іноді з'являються цілі туші цих тварин, здебільша їхні голови з рогами, які ростуть з рота. Роги ці виламують і продають китайським і російським купцям.

Ви, запевне, вже здогадалися, про яких тварин ідеться? Авжеж про мамутів! Адже це їхні ікла й заморожені трупи знаходять у Сибіру. До того ж і сама назва мамута свідчить про те, що й легендарний кріт-велетень тин-шу, і фан-шу, і Індрик-звір, і фінський мамут — одна й та ж сама істота.

Сучасна російська назва мамута походить від староруського слова «мамут» [12]. Росіяни запозичили його у фінських племен, які населяли європейську Росію. Багатьма фінськими говірками «ма» означає землю, а «мут» по-фінськи — кріт.

Отже, «мамут» — «земляний кріт».

Ну, а Індрик? Як він дістав своє дивне ім'я? Російський учений Сергій Усов, професор Московського університету, наприкінці минулого століття присвятив дослідженню цього питання велику статтю. Розглянувши найрізноманітніші варіанти, він дійшов висновку, що слово «Індрик» та інші назви цього звіра, які подибуємо в староруських легендах, — Інрог, Індрог, Індра, Кондик — походять від ненецької назви мамута — «йен-гора». Від «ай» — земля й «гора» — ватажок. «Йен-гора» — означає «підземний ватажок», або інакше, «звір, усім звірам звір», «йенгора, — пише С. Усов, — запрошки можна переробити на Інгора, перестановка літер властива російській мові, яка з Teller зробила телерку і тарілку, із Futerall — футляр, перестановка літер приваблює й тим, що вона осмислює чуже слово».

Справді, Інрог означає, що звір має роги, якими він, за переказом, риє землю. Від Інрога походять Індрог і Індрик.

Отже, дуже поширені в народів Сибіру та європейської Півночі легенди про велетенського звіра який рогами розчищає собі путь під землею, породжені знахідками мамутових кісток. Мамутові трупи й ікла завжди лежать у землі, поблизу поверхні. Тисячі років тому народилося повір'я, ніби ці істоти, як-от кроти живуть під землею і гинуть, щойно впаде на них сонячний промінь. Яка ж то сила-силенна стад отих «кротів» пасеться в товщі землі, коли мамути, випадком вигулькнувши на світ божий, гинуть тут у такій великій кількості, що в нас у Сибіру щороку добувають десятки тисяч їхніх «рогів»!

У Ленінградському зоологічному музеї біля входу до залу сидить величезне кошлате чудовисько. Звір дуже згорбився, круто вигнув спину, ніби страшенний тягар впав йому на плечі. Передніми лапами, масивними колонами, він важко зіперся на землю. Із пащеки стирчать довгі вигнуті ікла, обрубок хобота безпорадно звисає долу. Відвідувачі музею довго юрмляться біля дивного опудала. Його поважний вигляд, жива, динамічна поза (здається, ніби звір ще живий, завмер на хвильку, щоб перепочити) справляє велике враження.

Це славетний березівський мамут — одна з найцінніших викопних знахідок у всьому світі. Березівський мамут має цікаву історію.

Дуже давно берегом невеличкої сибірської річки, згодом названої Березівкою, йшов кошлатий велетень. Похмуро хитаючи головою, він жував віхоть трави.

Мамут не помітив небезпеки, коли зупинився під кручею. Зненацька з гуркотом упав униз підмитий дощами берег і всією вагою придавив звіра. У розпачі мамут шарпнувся туди, сюди, але навіть його богатирської сили забракло, щоб зрушити з місця багатотонні брили каміння й мерзлої землі, які живцем поховали його під собою.

П'ятнадцять тисячоліть потому на березі річки Березівки полював евенк, на прізвище Тарабикін (діялось це в серпні 1900 року). Собаки мисливця шпарко переслідували лося і раптом зупинилися. Вони вищали й виляли хвостами, тупцюючи біля давнього зсуву. Тарабикін поквапився до них і остовпів — величезна кудлата голова дивилася на нього з-під землі. Довгий хобот у відчайдушному зусиллі спирався на мерзлу землю, ніби чудовисько все ще намагалося виборсатися з крижаної могили.

Тарабикін з острахом перехрестився і кинувся навтьоки.

Увечері в мисливській хижці він розповів своїм товаришам-мисливцям про Індрика-звіра, що виліз з-під землі. Один із мисливців побував на тому місці, а згодом написав до Якутська, а звідти повідомили до Петербурга в Академію наук.

Академія наук негайно спорядила експедицію.

Шість тижнів відкопували й препарували співробітники експедиції величезну тушу мамута. В мерзлій землі вона чудово збереглася. М'ясо було зовсім свіже, темно-червоного кольору, апетитне на вигляд. Та коли воно відтануло, то відразу ж стало в'ялим і сірим, набуло неприємного запаху. Співробітники експедиції хотіли було приготувати з нього шніцель, та не зважились, хоча їм дуже кортіло скуштувати м'яса допотопного звіра. Яке ж воно на смак?

А втім, дві живі істоти таки поживилися мамутом: сибірська лайка, яка супроводжувала експедицію, і кедрівка, що прилетіла на бенкет з лісу. На жаль, собака поставився неповажно до історичної знахідки й відгриз у замороженого слона кінець хобота.

Березівський мамут був два метри й вісімдесят сантиметрів заввишки, його бивні були від двох до двох з половиною метрів завдовжки й важили по сто двадцять п'ять кілограмів! Усе його тіло до самого кінчика хобота поросло рудим смухом: адже взимку доводилося перебувати сорокаградусні морози. В роті і в шлунку березівського мамута знайдено рослини, які й досі ростуть у Сибіру, — північний мак, жовтець, чебрець.

Двісті п'ятдесят років тому Петро І видав особливі укази «про збирання кісток» допотопних слонів. У нашій країні почалися пошуки залишків мамутів. За цей час у Сибіру і на Алясці знайдено близько тридцяти мамутових трупів, що добре збереглися. Останнього з них викопала з мерзлого грунту таймирської тундри експедиція Зоологічного інституту Академії наук СРСР 1949 року. Кістяк цього мамута зберігається зараз у Ленінградському зоологічному музеї.

У музеях різних міст нашої країни зібрано вже вісімнадцять кістяків мамутів — більше ніж у всьому світі.