Читати книгу - "Кам’яне яйце"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мамо, а крокодили розуміють людську мову? Ти сказала, що він полетів за командою академіка…
— Це ж був не звичайний крокодил. Разом із крильми у нього з’явилися й інші якості.
— Мамо, а Дилокрок з Локродилою не літали?
— Ні, синку. Вони плавали в басейні і раділи за свого першого сина, якому плескали в долоні вчені всього світу… Вже пізня година, Ярчику. Ти мусиш спати.
— Розказуй далі, мамо.
— Ні, Ярчику, на добраніч. Ти вже мусиш спати.
— Мамо, а коли тато до нас прийде?
— Не знаю, синку. Спи. Вже пізня година.
14 жовтня 1952 року.
Бернарду Беренсону, Фінка Віхія.
«… Сподіваюся, Марта здорова і щаслива. Наскільки я розумію, вона говорить про мене не вельми приємне. Але це цілком природно… Як на мене, не варто довіряти розповідям будь-якої із сторін зруйнованого шлюбу… Я віддаю перевагу мовчанці. Кожен, кому гарненька й честолюбна жінка видається богинею-царицею ночі, повинен бути покараний якщо не як єретик, то як дурень.
Ваш друг ЕРНЕСТО».
Антуан лежав у пітьмі кімнати з розплющеними очима. Заснути він не міг. Сили геть полишили його. Було важко навіть поворухнутись, навіть глибоко вдихнути. В голові снували уривки фраз, картин, відчуттів, які самі собою об’єднувались у ланцюжки асоціацій, бентежили кадрами якихось видінь, часом навіть страшних, диких і химерних, проте ніби колись бачених уже, але не в житті, а на екрані інформатора. Ловив себе на бажанні зателефонувати Марті, почути її голос, почути голос сина, усвідомлюючи водночас, що вже пізня ніч і робити це безглуздо.
«А може, вона також не спить? Не може заснути… Може, лежить, як і я, з розплющеними очима і думає про мене? — Антуан хворобливо усміхнувся. — Ні, не може такого бути. Сам же знаєш, що не може. Невже я справді люблю її? Посадити дерево й не бачити плодів… А якщо пристати на пропозицію Мелвіна? Скоро знову полечу… Уявляю, прилечу я на його казкову планету і намагатимусь порозумітися з войовничими аборигенами. Такий собі космічний гендляр-дипломат… Ми для вас зробимо і те, і те, і ось це… А ви, коли ласка, то дозвольте нам побудувати кілька комбінатів. Ні, навіть комбінатів нам будувати не треба — виділіть нам невеликий клаптик поверхні. Ми собі хутко наснуємо мережива підземних ходів, тунелів, шахт. За кілька років виросте підземне місто. І ви, шановні, будете прилучатися до здобутків земної цивилізації. Таке життя… Нам потрібна сировина, як повітря, як життєдайна вода. Ми вас багато чому навчимо. Ви дізнаєтесь, які скарби заховані під вашими ногами і що діється поміж зорями… Ми — добродії Великого Космосу. Сміхота… Але, може, справді погодитись? Може, саме моїми руками, моїм розумом, моїми здатностями і справді найгуманніше, найрозумніше буде виконана програма? І, може, забути навіки, що в мене є син?.. Не літати я не можу. В цьому я вже переконався. Я не зможу бути просто службовцем… А Марта? Чи зможе вона полетіти зі мною? Чи захоче? Якщо Мелвін наполягатиме, то їй дозволять… Тут вона живе собі забезпечено і спокійно. І якщо я не повернуся, то… підвернеться інший… І, врешті, хіба я хочу, щоб Марта без мене сохла з горя? Хіба світ має стати дибки, якщо я й загину? Але я хочу, щоб вона бодай поважала мене… За що я так ненавиджу Рамара? Чи, може, це я його так люблю? Скільки там кроків від любові до ненависті? Врешті, він справді не зробив мені нічого поганого… А Марта? Добровільна каторжанка, перед якою я повинен усе життя відчувати гріх. За що? І в чому ж її каторга? В доланні духовної пустки? А чи знає вона взагалі, що таке пустка? І нічого вона не долає. Вона просто живе… І хто цей Фредерік Мелвін? Мені хочеться вірити йому. Хоч останніми роками я вірю тільки автоматиці, яку власноручно відрегулював, та й вона часом підводить… Невже я справді ще люблю Марту? І що таке любов? Древні казали: це сила, яка рухає світ. Хвороба? Міраж? Нас познайомив Рамар… «Мої хлопці мусять знати, до кого вони прилітають. Вже ж не до мене їм поспішати з глибин космосу. Вона тобі подобається? От і чудово. Маєш цілий місяць відпочинку перед польотом. Вперед, пілоте! Будь мужчиною, а не хлопчиком!»
… Коли Антуан підійшов до неї, вона, сидячи за столиком у кав’ярні, привітно усміхнулася, простягнула руку для привітання.
— Марта.
— Антуан.
— Мені багато розповідав про вас Микола… Ой, забула, як по батькові вашого директора… Він сказав, що ви дуже обдарований, талановитий космопілот… Це правда?
Усмішка Марти була привітна, безпосередня і ніби щира. Але щось штучне, театральне блукало в її погляді, рухах, жестах.
— Звідки ви?
— Родом із Коліума. Мої батьки там мешкають. А я нещодавно закінчила Білозерський політехнічний… На розподіл до інституту приїхав ваш директор… Ходив між нами, розказував, які ви всі тут хороші хлопці і як вам потрібна наша любов… — Марта не крилася з тим вербуванням, і це Антуанові сподобалось. — Одне слово, зрозумівши, що спеціаліст з мене ніякий, а дружина може вийти хороша, я пройшла перевірку лікарів, котрі засвідчили, що я здорова і маю міцну нервову систему, й опинилася тут. І ось зараз я перед вами, Антуане. Я справді вам подобаюсь?
— Справді… А вам не страшно буде чекати мене роками? Адже ми літаємо дуже довго.
— Чи не страшно? Ще не знаю. Я вам потім розкажу. Гаразд? І може, я вас ще й не полюблю…
— Може, й не люби… — сумно усміхнувся Антуан. — Тоді легше буде чекати.
— Слухай, давай на «ти». Можу й тобі порадити те саме, щоб легше було літати… Які в тебе чисті очі. Ти намагаєшся мені сподобатися?
— Я не актор, Марто. Скільки тобі років?
— На два більше, ніж тобі.
— І ти ще нікого не любила?
— Ти просто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кам’яне яйце», після закриття браузера.