Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

— Ну? — Сміт чув, як у неї від морозу цокотять зуби. — Це забрало в тебе чимало часу, чи не так?

— Я не згаяв жодної хвилини, — почав виправдовуватися Сміт. — Спершу я мусив влаштувати гарячу вечерю й каву…

— Ти мусив… Ти тварюка, егоїстична тварюка! — Вона ступила крок уперед і обійняла його за шию. — Я ненавиджу тебе!

— Я знаю. — Сміт скинув рукавицю й торкнувся пальцями її блідої щоки. — Ти змерзла.

— Він ще каже, що я змерзла! Ясна річ, я змерзла! Я в тому літаку мало не вмерла! Чому ти не подбав, щоб мені дали грілку або одяг з електропідігрівом, чи бодай що-небудь! Я думала, ти любиш мене!

— Тут я нічим не міг зарадити, — приязно сказав Сміт, поплескуючи її по спині. — А де твої речі?

— За п'ятдесят ярдів звідси. І припини так по-панібратському мене поплескувати!

— Що за мова, що за мова! — зітхнув Сміт. — Ну добре, ходімо по речі.

Вони пробиралися глибоким снігом, Мері міцно трималася за Смітову руку. Потім вона зацікавлено спитала:

— А який привід ти вигадав, щоб повернутися сюди? Загубив ланцюжка від годинника?

— Є одна річ, окрім тебе, по яку я мав повернутися сюди, хоча й довелося зіграти цілий спектакль. Записник із шифрами в куртці сержанта Геррода.

— Він загубив його? Як же можна бути таким злочинно неуважним! — Вона примовкла й замислилась. — До того ж записник мав бути на ланцюжку…

— Він усе ще в сержантовій куртці, — сказав Сміт похмуро. — А сержант — тут, на плато. Мертвий.

— Мертвий?! — Вона вхопила Сміта за руки. Після довгого мовчання повторила: — Він мертвий! Цей… цей милий чоловік… Я чула, як він казав, що ніколи досі не стрибав з парашутом. Він що — невдало приземлився?

— Схоже, що так.

Вони мовчки знайшли рюкзак, і Сміт відніс його до краю урвища.

— А тепер? — спитала Мері. — Шукати записника?

— Почекаймо хвилинку. Я хочу постежити за цією линвою.

— Навіщо?

— А чому б і ні?

— Не пояснюй мені нічого, — стомлено промовила Мері. — Я звичайнісінька дівчина. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

— Я цього дуже хотів би, — щиро відказав Сміт.

Вони чекали мовчки, сидячи поруч на рюкзаку й зосереджено дивлячись на линву, неначе нейлонові линви на висоті сім тисяч футів набувають магічного значення, якого не мають за інших обставин. Двічі Сміт припалював сигарету, й двічі вона швидко гасла від снігу. Збігло дві чи три хвилини, а їм здалося, що минуло тридцять чи й сорок хвилин. Згодом Сміт завважив, що дівчина починає дуже тремтіти від холоду й міцно стискає зуби, щоб вони не цокотіли, а в нього самого увесь лівий бік (яким він намагався затулити її від снігу й вітру) геть занімів.

Сміт уже підвівся, щоб іти, коли це раптом линва різко смикнулася, й скоба, забита далі від краю урвища, вискочила зі скелі. Намотана на неї линва ковзнула повз другу скобу вниз і нарешті сильно напнулася. Очевидно, тягар на ній був чималий, бо линва глибоко пірнула в сніг. Сміт кинувся до скоби й спробував перевірити, чи важкий там, унизу, тягар. Спершу легенько, потім з усієї сили. Линва як була напнута, так і залишилась. Але скоба трималася міцно.

— Що?.. Що це? — скрикнула Мері й раптово замовкла. З її вуст вихоплювався лише якийсь невиразний шепіт.

— Дуже, дуже мило, — пробурмотів Сміт. — Хтось там, унизу, мене зовсім не любить. Ти здивована?

— Якби… якби ця скоба не витримала, ми б ніколи не спустилися вниз… — Її голос тепер тремтів не лише від холоду.

— Ну, це давній добрий прийом… — відказав Сміт.

Він обійняв її за плечі й повів геть від урвища. Сніг тепер падав густіший, так що навіть з ліхтариками не видно було далі ніж за шість футів. Однак Сміт, орієнтуючись на скельний виступ посеред плато, знайшов Герродове тіло за хвилини дві. Тепер воно являло собою безформний сніговий горбик у заглибині під виступом. Сміт відгріб сніг, розстебнув куртку, знайшов записника з шифрами, зняв ланцюжка з шиї в Геррода й сховав записника до кишені.

Тепер треба було зробити ще одне — перекинути Геррода на спину. Сміт здогадувався, що це буде неможливо — і це майже справдилося. Це забрало трохи не всі його сили — адже труп тим часом уже замерз і наче скам'янів у тій позі, в якій упав до цієї ями. Вдруге за цю ніч Сміт відчув, що його обличчя заливає піт, змішуючись із снігом. Та врешті він таки перекинув його, і закоцюбла людська рука тепер показувала на небо, звідки все падав і падав сніг. Сміт став навколішки й, присвічуючи ліхтариком, почав уважно оглядати потилицю в мертвого Геррода.

— Що ти робиш? — пошепки запитала Мері. — Що ти шукаєш?

— У нього зламана шия. Я хочу з’ясувати, як саме її було зламано. — Він обернувся до дівчини. — Тобі не обов'язково дивитися.

— Не турбуйся. — Вона відвернулась. — Я не дивитимусь.

Одяг у Геррода був такий самий задубілий, як і тіло. Вилога на голові з тріском розірвалася коли Сміт спробував її скинути, щоб оглянути потилицю й шию. Нарешті трохи нижче від коміра маскувальної куртки він знайшов те, що шукав — червону пляму здертої шкіри. Сміт підвівся, взяв Герродове тіло за ноги протягнув його на кілька футів углиб ями.

— Ну що? — Мері мимоволі все ж таки глянула ще раз на тіло