Читати книгу - "Марійка і Костик"

Завтра настало. Гіпс зняли. Боже, яка свобода! Як вільно дихає шкіра! Як легко нижній частині ноги, звільненій від ґіпсового карцеру! Хлопець знову пішов на велику рентґенівську канапу, втикану незрозумілими лампами. Але цього разу забиратися на неї було значно легше, бо майже не боліло.

Лікар сказав, що зв'язки поволі зростаються. Операції робити не треба, ура!

— Але ніякого футболу, хлопче, принаймні, найближчих півроку! Пильнуй за ногою, через два тижні прийдеш до мене на консультацію.

Костик попрощався зі своїми товаришами по палаті. З деким із них він устиг зблизитися за цей час. Вони ще пограють у футбол! І то швидко! За годину хлопець був удома. Завтра вихідний, а в понеділок можна потихеньку іти до школи.

Це вимушене перебування в лікарні якось змінило Костика. Може, додало мужності? Може, він розширив своє уявлення про життя? Став співчутливішим і сильнішим? Як би там не було, але у понеділок треба йти до школи. Він учитиме всі уроки. — Головне, що він уже почувається здоровим! Головне, що у нього є Марійка!

Марійка також змінилася за ці два тижні. Кажуть, що людину може змінити навіть кілька годин, а то й хвилин. Але також кажуть, що це неправда, бо всі наші зміни чи застій відбуваються непомітно. Дівчина іноді думала про деяких своїх дорослих знайомих. Здається, вони ніколи не стають іншими, хоч би на їхньому подвір'ї постійно влаштовували чемпіонат світу із шашок чи великі актори розігрували сценки давньогрецьких комедій! їх нічого не дивує, нічого не тішить, вони закостеніли.

Узяти хоча б деяких її вчителів. Іноді вони нагадували Марійці такі собі апарати. Апарат завжди виконує одну й ту ж дію: у понеділок і в липні, влітку чи пообіді. Уроки, приміром, учительки алгебри та геометрії завжди починалися однаково, однаково й закінчувалися, зі стандартним монологом про те, що колись учні були кращі. Але якщо ви думаєте, що при цих монологах її лице виражало якісь емоції; то помиляєтеся! Марійці здавалося, що вчителька алгебри та геометрії ще молодою завчила якийсь варіант одного із десятка тисяч можливих способів спілкування зі школярами — і вперто дотримувалася його, мовби сибірський шаман свого ритуалу. Але коли особистість шамана могла бути цікавою, то вчителька алгебри та геометрії… Словом, ви зрозуміли.

За цих два тижні дівчина відкрила для себе, що вона може хвилюватися не лише за своїх родичів, школу чи деталі пластунського побуту. Костик! Ось хто став центральним персонажем її думок та мрій.

…Вони вирішили провести вихідні у якомусь великому місті. Вони приїхали удвох. На вулицях людно, ніхто не звертає уваги на юну пару. Костик має багато грошей, він заробив їх улітку, бо ходив із татом працювати на велику будову. Він купує Марійці квіти і, даруючи їх, каже: «Я люблю тебе». Дівчина злегка червоніє, почуваючись дорослою. Бо кожна доросла жінка повинна хоч раз у житті почути ці слова. Але від чоловіка, що зізнається їй у коханні, а не, наприклад, від учасника товариства Червоного Хреста чи баптистського проповідника у смугастому піджаку і з приклеєною до фейсу усмішкою. Вони блукають містом, заходять у ресторанчики-піцерїї, їдять морозиво і шепочуться про своє, потаємне та інтимне…

…Або вона здає екстерном іспити і її переводять до Костевого класу. Вона може кожен день його бачити. Вона сидить із ним за однією партою. Коли з них піджартовують однокласники, вона радіє, а не соромиться. Її хвилюють не лише усілякі дитячі «тілі-тілі теста, жєніх і нєвєста», а й чиїсь нечемні надписи на їхній парті: «Кость і Марія = любов». Вона хоче… вона хоче, щоб вони одружилися одразу після закінчення школи. Але нікому про це не каже, навіть Костикові. У них буде двоє або троє дітей. І Костик не їздитиме на заробітки, бо тоді Україна нарешті стане багатою і щасливою державою…

Марійка сьогодні зайшла до класу і побачила кількох подружок, які стояли у колі й щось так жваво обговорювали, що навіть не помітили її приходу. Дівчина мимоволі зупинилася, прислухаючись.

— Вона собі любов крутить, бігає за тим футболістом…

— Її треба виключити із пластунської спільноти!

— Треба дати догану і зачитати на загальношкільній лінійці!

— Викликати батьків!

— Та припиніть, дівчата, ви що, заздрите їй?

— Хто заздрить?

— А чого це вас так хвилює? Чому говорите якісь дурниці?

— А чого вона стала такою королевою Марґо? Навіть не гляне у наш бік…

— Вона що, вам не дає жити? — заступалася за Марійку тільки Анжела, красива біловолоса дівчина.

— Бо ти сама така! Сама!

— Яка я? От яка я, повтори ще раз?!

Раптом хтось із дівчат оглянувся. Усі побачили поблідлу Марійку, що стояла неподалік. Запала така мовчанка, що було чутно лише політ пізньоосінньої мухи. Хлопців у класі не було.

Марійка відійшла вбік. Тоді мовчки забрала свій портфель і відсіла на задню парту. Світлана, із якою вона рік сиділа разом, чи не найдошкульніше викрикувала у цьому стихійному дівчачому суді Лінча… Анжела підійшла ближче:

— Не переймайся. То вони казяться, бо заздрять тобі.

— Чому заздрять?

— Ну, що ти маєш Костя… Але я по собі знаю, як це все складно…

І тут Марійка несподівано для себе розплакалася. Її не могло зупинити навіть те, що до класу почали заходити хлопці — мав починатися наступний урок. Учителька помітила, що дівчина плаче (та що там плаче? Ридає!) аж через десять хвилин:

— Що трапилося, Ковальчук?

Марійку душили спазми. Вона не могла говорити.

— Ковальчук, ще раз питаю, що