Читати книгу - "Марійка і Костик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Боже! Може, він помер? Тільки не це! Я ніколи вже не скажу йому кривого слова, тільки щоб усе було добре!
Сидіти вона не могла. Вибігла на поле. Костик побачив її, але нічого не сказав. Він не знав, що дівчина безперестанку шепотіла: «Отче наш, ти, що є на землі… і прости нам провини наші, як і ми прощаємо боржникам нашим…».
Костика забрали до лікарні. Мама не знала своєї дочки. Або не знала такою. Марійка спершу плакала, а потім побігла до лікарні. До Костика її не пускали. Окрім того, там були його батьки, і їй якось соромно… Але дівчина розпитала медсестер усе, що вони могли знати про хворобу нового хворого Костя Онишкевича. Це трохи заспокоїло.
Ноги самі понесли Марійку до парку. І вона довго блукала ним. Жовте листя тихо шурхотіло під ногами, мовби хотіло нагадати про щось украй важливе, щось таке, що ми постійно забуваємо, затулені веретою буденних клопотів…
18Вона не могла не прийти до Костика. Тим паче, що його мама вже знала: якась дівчина розпитувала про її сина, про його здоров'я. Матері було украй незвично чути, що Костиком може хвилюватися ще хтось із жіночої статі, ще хтось, окрім неї… Коли вона обережно розповіла хлопцеві про це, він знову відчув стан, неначе все на світі стало моє: лани, гаї, сади. Почервонілий і радісний, він, спочатку спробував віджартуватися, але мама наполягала — і Кость сказав:
— Я думаю, що це була Марійка.
— Яка Марійка?
Довелося коротко розповісти мамі. Звісно, що всі переживання і сни, думки і хвилювання залишилися за бортом цього стриманого «конспекту».
Раптом у палату постукали. У дверях стала Марійка. Поруч сиділа Костикова мама. Після першої незручності розмова почала крутитися довкола… футболу. Марійка була захоплена хлопцевим проривом у штрафну дев'ятикласників. «Хоч ця обмотка вийшла дорогою ціною, дуже дорогою ціною», — кілька разів повторила.
Нарешті мама сказала, що їй слід піти додому, принести змінну білизну. Кость попросив маму трохи поспати. Адже, виявляється, вона всю ніч не стулила ока. Тато мусив бути на роботі, прийде аж увечері.
Нарешті вони залишилися удвох. Розмова стала напруженішою, бо у головах ще сиділи залишки ірраціональних страхів.
…Зараз Марійка скаже, що у них все скінчилося, бо Костик найдужче любить футбол. А він приніс йому не здоров'я, славу чи гроші, лише розрив зв'язок. «Вибирай: я або футбол!» — схилиться над постіллю дівоче лице, перекривлене судорогою і люттю. І Костикові доведеться від чогось відмовитися… Від чого? Він відречеться футболу, більше ніколи не доторкнувшись до м'яча, але це буде важка і болісна втрата…
…Зараз Костик скаже, що якби не вона, то він би не лежав тепер у лікарні. Бо він би з легким серцем вийшов на гру, не ліз би напролом, техніки обводки йому вистачає. «Чому тоді ти не захотіла зустрітися післязавтра? Це все через тебе!» — безсилим і прокурорським голосом шепоче їй до вуха Кость. «Тепер я тебе покараю. Ми більше не будемо зустрічатися ніколи. Чуєш, ніколи?» — Костиків голос стає міцним, як грім, заполонюючи всю палату, всю лікарню, все довкола…
Але жоден із них не повертався до причин тієї сварки. Вони ще не вміли робити аналізу, може, це й добре, бо така простота швидше зцілює образи, ніж довге копирсання у тисячах «чому?»
Розмова тривала. Вони забули про навколишній світ. Марійка спохопилася аж тоді, коли повернулася Костикова мама. Хворі жартували:
— Тобі добре живеться, хлопче! Біля тебе постійно жінки.
І у тих жартах був відтінок якогось чи то болю, чи заздрощів…
19Нога загоювалася повільно. Завтра Костеві мали знімати гіпс. Уже два тижні, відколи він лежить у лікарні. На амбулаторне лікування не відпускали, бо кілька разів на день хлопцеві робили уколи. До нього приходили кілька однокласників. Цікаво, що ті, які раніше найбільше обурювалися, мовляв, Костик пропустив матч і їх підвів, не заглянули ні разу. «Значить, справа була не у пропущеній грі, — резонно міркував хлопець, адже у нього ніколи не було стільки часу на роздуми, як зараз, — а в чомусь іншому. Він не знає, як це назвати… Може, суперництво… може, заздрість…» Наприклад, Ярема, що порвав йому зв'язки своїм копняком не по м'ячу, а по нозі, навіть носа не показував у лікарню. Може, боїться?
Але приходили іноді й такі, що Кость ніколи б не сподівався їх тут побачити. «Життя, виявляється, зовсім не чорно-біле. Є у ньому щось таке, чого я ще не розумію… поки що… Наприклад, приходила вчителька географії… Я спочатку аж сіпнувся… Ставила мені двійки… Уже кого-кого, а її я ніколи не сподівався бачити у своєму тимчасовому «домі»… Була така весела, зовсім не згадувала про ту двійку… казала, що я талановитий… Як це «талановитий»?.. Але я не перепитував її… Принесла різних ласощів… Вона ще молода і гарна, хлопці у палаті знову підколювали мене… навіть пробували до неї… як це?., позалицятися… Але вона всім, а найперше мені, побажала швидкого видужання… і пішла… я потім ще довго думав про її відвідини… Ні, щось таке є у цьому житті, чого я ще не можу зрозуміти».
Мама хвилювалася, чи зростуться зв'язки. Якщо ні, то лікар казав, що будуть робити операцію, але після неї можна накульгувати. Марійка всіляко підтримує; через день, а іноді й кожного дня відвідує.
Вона розказала хлопцеві багато про себе. А вчора, коли вже йшла додому (мами не було), нахилилася — і поцілувала Костика в губи. І утретє він пережив той стан, коли неначе все на світі стало моє: лани, гаї, сади.
Душна лікарняна палата — бо час потихецьку рухається, ще недавно був кінець літа, відтак перше вересня, а вже увімкнули опалення — та Костикові здається, що надворі прохолода і в палаті розлитий не їдкий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марійка і Костик», після закриття браузера.