Читати книгу - "В бур'янах"

Нова пісня, що почув він у яру од дівчини, незабаром була вже написана і обмальована. Тепер непереможно хотілось йому співати цієї пісні. Тут, наодинці, щоб ніхто не бачив його і не чув, стиха, щоб, крім його самого, не було чути, він завів виспіваним, гнучким бархатовим дискантом:

Сирота втомився,

На тин похилився, -

Люди кажуть ще й говорять:

Сирота напився…

Кивав головою, після того шепотів, кусаючи губи;

"Так, так… він упився… а спитайте його, чи їв він що-небудь, чи пив… Спитайте…"

Не витримав — сльози бризнули з очей. Витираючи рукавом, крізь плач шепоче:

— Бодай ви довіку пили стільки, скільки він пив у той день, коли в нього не було й ріски в роті. — Витер сльози, видавив із носа. Чмихнув… Перегорнув сторінку. І знову завожений, заплаканий, вже забувши, на повний голос:

Сирота леда-а-що,

Не хоче роби-ить:

Ой, оддамо вражого сина

В москалі служи-и-и…

Не закінчивши, хлопець заридав — зарів, не стримуючись, на увесь голос. Приказував:

— Так його, так… де ж сироті дітись, куди прихилитись, — в москалі його! Шкода, що не можна сонця заступити, щоб не світило сироті, щоб сліз йому не сушило…. Ой люди, люди… Бодай вас…

Кінчав пісні і знову починав. І не було тому краю. Голос линув у яр і знову на гору і лунав по всьому селу.

. . . . . . . . . .

— І що це воно співає так гарно та жалісно? — гомоніли жінки одна до другої, підсипаючи картоплю на городах. — Дівчина чи хлопець?

— Еге! Я давно вже слухаю, виводить, аж за душу бере… — голосно обізвалась до першої друга через три грядки.

— Це покійного Григора Шевченка хлопець, що в дяка.

— Которий? Отой головатий Тарас?

Десь через увесь город гукнула ще одна жінка:

— А ви ж думали хто? Отож забереться в бур'яни та й виспівує. А вже й не маленький.

— Це той, що в школі живе в дяка? Що так ото читає псалтиря, як щебече пташка?

— Він же, він. Хпопець, може, й не дурний, та з дяком злигався. Чого там навчиться? Навчиться горілку пити.

— Та людям очі драти.

Жінки перегукувались через город, і гомін розходився на півсела. Вийшли люди з хат. Вийшла й Оксана.

А з гори, з бур'янів, линув той же голос, все більше доймаючи, більше жалю надаючи, ніби намагаючись мури якісь розбить. Виспівує іншу пісню, що чув од баламута-дяка:

Та виріс я в наймах, в неволі,

Та не було долі ніколи, та гей!..

Шелеснули бур'яни, кашлянуло. Шевченко механічно сунув у кишеню книжечку. Повернув голову. Хто? Оксана! Винувата, задихана. Хлопцеві соромно за сльози, за співи — насупився, не витираючи довірливо сліз.

— Ти розсердився вже, Тарасе? Я, дурна, змолола щось, а потім самій стало сором. Як пішов, то мені так стало жаль, що нащо те я казала. А як почула, що ти співаєш, то ще стало жальчіше. Аж сюди оце прибігла.

Шевченко мовчав, не витираючи сліз.

— А я й не знала, що ти такий тонкослізий. Я думала, як гайдамака, то він і не плаче.

— Я не гайдамака, — тихо одповів хлопець.

— А хто ж?

— Старець! Піду в старці, - сердито одказав Шевченко, торкаючи дрантя на собі.

— Вигадай!

А в Шевченка вже в очах стояв мрійний блиск.

— А що ж? Навчуся грати на кобзі та й буду ходить по селах, як Перебендя. Оксана дедалі все більше дивувалась.

— Та хіба ж ти каліка? Перебендя сліпий, тому й ходить, а ти ж видющий. Це ти дуриш усе. Чудний ти часом буваєш, Тарасе.

Та Шевченко вже захопився цією думкою й імпровізував:

— А очі мені люди виб'ють, то й буду сліпий. Скажуть-нехай сироті сонце не… — Шевченко не доказав, захлипав.

Гаряче, як голубка крильцями, Оксана схопила руками за шию хлопця, вже готуючись сама заплакати.

— Тарасику! Нащо ж ти так кажеш? Це ти вигадуєш? Я не дам! Скажи! Ну, скажи, що ти вигадуєш, а то заплачу!

Тарас випручав із обіймів непокірну нестрижену голову.

— Виб'ють очі, щоб сироті сонце не світило. Всі одцураються од мене, покинуть… Кому потрібний сліпий неборак…

Дівчина закусила губу, в очах зразу повно стало сліз. Не втерпіла — заридала:

— Все одно я тебе не покину — буду за руку тебе, бідного, водити… Обоє плакали в бур'яні: поет і його доля.

— Тарасе!

— Тарасе, чортів сину!

З хати вийшов дяк, простоволосий, червоний, в одній розірваній сорочці, і давненько гукав у бур'яни.

— Кому я кричу? Тарасе! — раптом на всю гортань гарконув дяк.

Незабаром з бур'янів виходив насуплений, нахмурений, сердитий Тарас, одводячи вбік червоні заплакані очі. Здається, одразу закував себе в сталь: міцний, упертий.

— Чого? — сердито спитав він.

— Що, тобі нема чого робити, що ти виспівуєш по бур'янах? Я тобі ще вчора казав, щоб одніс мої чоботи до шевця. Ти одніс? Я тобі казав, щоб ти сходив до Коваленка. Ти ходив? Зажди! Куди ти? Туди після підеш,