Читати книгу - "Просто гра"

«Невже мене пасуть? – з острахом подумав Ілля, і спиною пробіг холодок. – Ні, мені здалося. Я сам себе накрутив, – заспокоював він себе. – Потрібно не подавати виду, що злякався, і спробувати від тих типів відірватися».

Ілля, не обертаючись, пришвидшив рух, але кроки позаду не стихали, і він інтуїтивно відчув, що чоловіки його наздоганяють. Рішення бігти виникло миттєво, і він чкурнув щодуху, притримуючи рукою на поясі сумочку з грошима. Страх бути пограбованим надавав Іллі сил. Уже було видно освітлену вулицю, але кроки загупали майже за спиною.

– Стій, падлюко! – це було останнє, що чув Ілля. Удар по потилиці, біль і суцільна темрява…

Коли Ілля розплющив очі, надворі вже була ніч. Він ворухнув головою і відчув страшенний біль, від якого темніло в очах. Ще мить – і він згадав, що з ним трапилось. Рука миттєво потягнулася до сумочки – там нічого не було.

– Дідько! – вилаявся хлопець.

Досі сподіваючись на диво, він почав нишпорити по землі навколо себе, сантиметр за сантиметром, але грошей не було – він знайшов лише свій паспорт. У розпачі хлопець обхопиив голову руками й ледь не завив від горя.

«Мені кінець! Тварюки! Щоб ви повиздихали!» – стогнав Ілля, розхитуючись з боку в бік.

Додому він повернувся після опівночі. Брат із матір’ю спали, і Ілля тихенько рушив до ванної кімнати. На обличчі бруд, змішаний із кров’ю. Він торкнувся запеченої рани на потилиці, але майже не відчув болю – то була дрібниця порівняно з тим, що з ним трапилося.

Ілля не з’являвся кілька днів, і Наталія почала турбуватися. Її закохане серце віщувало, що з її половинкою трапилася біда. У неї з Іллею раніше була домовленість: якщо раптом вони не зустрічаються, то щосуботи об одинадцятій годині мають прийти в парк до столітнього дуба і там на лавці чекати. У квартирі, де мешкав Ілля, телефону не було, тож Наталії не залишалося нічого, як дочекатися суботи й піти на зустріч. Вона так поспішала, що заледве стримувала себе, щоб не бігти. Серце у грудях страшенно калатало, і не тільки через турбування за Іллю. Уже не вперше дівчина починала себе переконувати, що зможе знову побачити коханого, притиснутися до його тіла, відчути його теплі вуста.

Наталія прийшла за чверть до одинадцятої й примостилася на лавці, щоб вгамувати дихання.

«Усе добре, він зараз прийде», – втішала вона себе, хоча в душі наростала тривога.

Здавалося, час завмер і тривалість хвилин збільшилася в кілька разів. Наталія щохвилини позирала на наручний годинник, проте, щойно настала одинадцята, Ілля так і не прийшов. Наталія була готова розревітися просто тут, у багатолюдному парку, на очах у перехожих. Їй було байдуже до всіх відпочивальників, очі ж продовжували вдивлятися в алею, якою мав прийти коханий. Минуло ще півгодини, і Наталія була вже повністю впевнена, що з Іллею трапилася біда. Серце підказувало, що її коханий потрапив у халепу. Дівчина підвелася й повільно рушила алеєю. Ноги були важкі, у голові шуміло, і хотілося пити. Вона зупинилася біля кіоску, купила склянку мінеральної води – та була тепла, із солонуватим присмаком. Не допивши її, Наталія пішла на ринок до подруги.

– Що з тобою?! – стривожилася Ірина, побачивши Наталію. – Наточко, ти бліда, як крейда!

– Ілько не приходить, – ледь чутно промовила вона впалим голосом. – З ним трапилося лихо.

– Яке? Що з ним?

– Я не знаю, але відчуваю серцем.

– Не вигадуй і не накручуй себе! Сідай, відпочинь і розкажи, що все-таки трапилося, – попросила подруга.

Вислухавши Наталію, Ірина обережно висловила припущення, що Ілля міг її покинути, дізнавшись, що та чекає дитину.

– Це неможливо! – заперечила Наталія. – Про це не може бути й мови! Я впевнена, що Ілько не здатен на зраду чи підлість. Він сказав, що незабаром все зміниться на краще. Напевно, він кудись вляпався. Але як мені дізнатися, що з ним?

– Зачекай кілька днів, – порадила Ірина.

Погомонівши з подругою, Наталія трохи заспокоїлася і пішла додому. День минув безцільно – Наталія не знаходила собі місця і, хоч за що бралася, усе валилося в неї з рук. Вона рано лягла спати, але сон не йшов. Коли всі в домі поснули, вона вийшла надвір, сіла на лавку. З неба дивився місяць у повні, щедро заливаючи своїм сріблом дерева, кущі, завмерлі в тиші квіти та дівчину, застиглу у своїй журбі.

– Що з тобою, коханий? – прошепотіла вона. – Де ти? Чому не прийшов на зустріч? Я кохаю тебе, як ніхто не кохав!

Уранці Ілля зайшов у ванну кімнату, поглянув на своє відображення в дзеркалі й невдоволено поморщився. Напевно, він падав вниз обличчям, коли його вдарили ззаду по голові, – на щоці зідрана шкіра, під оком гематома. Він торкнувся рукою потилиці – з рани й досі потроху сочилася кров. Ілля вмився, пішов на кухню, де мати вже готувала сніданок.

– Що з тобою?! – стривожено спитала вона, побачивши сина. – Де це ти так?

– На роботі впав, – відповів той.

– Треба ж обережніше, – зауважила жінка.

Вона побачила рану на голові Іллі й сказала, що треба негайно йти до травмпункту, щоб обробили та зашили.

– Нікуди я не піду, – буркнув Ілля. – Заживе, як на собаці.

– Може, хоча б зеленкою помажу, – запропонувала жінка.

Ілля сидів мовчки, поки мати принесла зеленку і обробила рану.

– Треба все ж таки зробити укол від правця, – сказала жінка. – Сходи, сину, до лікарні!

– Мамо, дай щось поїсти, – хлопець уміло натякнув, що розмову закінчено.

Ілля взяв кілька ложок пісного супу, але страва не лізла до рота. Попивши чаю, сказав матері, що йому потрібно сходити в одне місце.

– У тебе ж вихідний, відпочив би, – зауважила мати, але Ілля її не чув.

Він не знав, що робити далі. Відчай охопив Іллю, думки в голові плуталися, а в скронях гупало: «Я пропав! Мені кінець!». Кохана Наталія віддалялася від нього, і від такої думки на душі ставало ще болючіше. Ілля мав з кимось поговорити, йому потрібно було, щоб вислухали і щось порадили. Його становище нагадувало глухий кут, з якого немає виходу: скільки не бийся – не викрутишся, волай до втрати голосу – ніхто не почує і не допоможе.

Ноги самі принесли Іллю на ринок до Миколи.