Читати книгу - "Просто гра"

– Угадав, – буркнув Ілля.

– Це тебе так Латиш розмалював? – стишеним голосом запитав Микола.

– Майже вгадав.

– Іди ближче і розказуй, що трапилося, – попросив його друг.

Ілля розповів про те, як зустрівся з Латишем, взяв гроші в борг і як за кілька хвилин по тому їх втратив.

– Потримав у руках сім кусків зелені і все! – Ілля гірко усміхнувся. – Отаке моє циганське щастя!

– Ну ти й телепень! – Микола постукав кулаком по вилиці. – Не міг викликати таксі, щоб дістатися додому?! Це ж треба було додуматися йти ввечері з такими грошима!

– Не додумався, – зітхнув Ілля.

– Хоча б мені сказав, щоб удвох пішли! Або попросив того ж Латиша, щоб дав тобі пару-трійку хлопців для супровіду!

– Ти знаєш, Колю, я впевнений, що мене бомбонули хлопці Латиша, – сказав Ілля, схилившись до вуха друга. – Він дав бабло й одразу послав своїх шісток, щоб відібрали.

– Та ти що?! Нікому такого не кажи! Усі тут знають Латиша як чесну й справедливу людину!

– Еге ж! – хмикнув Ілля. – Такий справедливий, що за гроші ладен людину живцем закатати в асфальт?

– Не знаю, чи когось закатав, чи ні, – тихо промовив Микола. – Якщо і зробив так, то заслужили, але дорікнути Латишеві в нечесності… Ні, ти загнув, друже! До нього йдуть усі ті, кого незаслужено образили, шукають у нього підтримки, допомоги, просять поради. Латиш нікому не відмовляє, і всі знають, що він за справедливість.

– Ти хочеш сказати, що він ніколи нікого не вбивав?

– Розбірки – то їхні справи, але припустити, що Латиш послав за тобою своїх хлопців? Повна маячня!

– Тоді міркуватимемо логічно, – сказав Ілля, дочекавшись поки друг відпустить чергового покупця. – Латишу вигідно дати мені бабки й одразу ж відібрати?

– Навіщо?

– Щоб і кошти свої повернути і забрати в мене квартиру за борги.

– У тебе хвора уява. Латиш на таке не здатний! Якби він був такий підлий, як тобі здається, йому б не довіряли. Логічно? – Микола прямо дивився в очі Іллі. – Тож не накручуй себе, а думай, що робитимеш далі, – порадив він. – Латиш таку суму боргу не пробачить – це факт!

Ілля й сам добре усвідомлював, що борг доведеться повертати з відсотками. Він чекав поради від друга, але розмова з ним ще більше рознервувала.

– Що мені робити, Колянчику? – спитав він стиха. – Жити хочеться!

– А кому не хочеться? – посміхнувся хлопець. – Навіть не знаю, що тобі порадити.

– Залишається один вихід, – зітхнув Ілля.

– Який?

– Мотузку на шию – і в зашморг.

– Повіситися не важко, але іншого життя не дано. А знаєш що? Звернися до батька Наталки!

– До Дубовика?! Та нізащо!

– Теліпатися в зашморгу набагато приємніше? Ти дурень, Ілле! Швиденько одружуйся! Дубовик виручить свого зятя, не дасть образити. Куди він подінеться? Зробить усе не заради тебе – заради своєї єдиної доньки! – гаряче говорив Микола.

– Ні, ні і ще раз ні! Я не хочу, щоб все життя мені дорікали, що я невдаха! – спалахнув Ілля. – Я впевнений, що то Латиш послав за мною своїх шісток і його «зелені» вже повернулися до свого власника!

– Ну ти і дурень, Ільку! – Микола витер спітніле чоло.

– Нехай і так, але мені втрачати нічого, – вже спокійніше промовив Ілля. – Зараз піду до Латиша і все вискажу йому прямо в очі!

– Давай, давай! – скептично сказав йому друг і посміхнувся. – Прощатися зараз будемо?

– Та пішов ти знаєш куди?!

Ілля махнув рукою і швидко, не попрощавшись, пішов.

Латиш насолоджувався запашною кавою і тишею. Усі братки розійшлися після короткої розмови. Хтось пішов виконувати свої прямі обов’язки, інші – готуватися до від’їзду. Чоловік зупинив погляд на світлині в рамці, яка завжди була перед його очима на столі. На ній мати і батько, ще молоді, усміхнені, щасливі. Латиш згадав, як він, десятирічний хлопчина, з батьками їхав у кабіні вантажівки з Литви до України. Батько був радісно збуджений і весь час говорив до сина. Його призначили директором великого, щойно збудованого заводу й пообіцяли надати одразу житло в приватному будинку. Перед ним були великі перспективи, що неабияк тішили, і лише мати, яка народилася в Литві, не тішилася, що переїжджає. Вона хотіла жити на землі своїх батьків, але, як вірна дружина, погодилася їхати за чоловіком на нове місце, і це її тривожило.

Латиш поставив чашку на стіл, не зводячи очей зі світлини. Він був пізньою і єдиною дитиною. Народився недоношеним, кволим і хворобливим. Чим тільки не перехворів у дитинстві! За однією недугою наставала інша. Батьки не шкодували ні часу, ні коштів заради одужання єдиного сина. Батько особисто розробляв методики загартування, діставав путівки в найкращі санаторії, займався із сином спортом вдома, а пізніше водив у спортивні гуртки. З віком організм дитини зміцнів і хвороби відступили. Мати працювала на керівних посадах у торгівлі, тож Латиш, а тоді – хлопчина Ярослав, ріс, ні в чому не знаючи потреби. Здавалося, що йому судилося світле й безхмарне майбутнє, проте доля приготувала Ярославові випробування.

Усе сталося, коли він закінчив дев’ятий клас. Лишився останній вирішальний рік у школі. Батько був упевнений, що син стане золотим медалістом, але влітку він мусив гарно відпочити. Ярослав не хотів їхати разом з матір’ю на море, де мав провести цілий місяць, але батько наполіг, а мати пообіцяла не втручатися в особисте життя сина. Місяць, проведений у Криму, був чудовим, і Ярослав повертався додому засмаглим і щасливим. Тоді він навіть уявити не міг, що живим батька вже не побачить.

Будинок нарозхрист, усередині – розгардіяш: речі розкидані, посуд побитий, меблі потрощені. Батька ніде не було, і мати негайно почала телефонувати йому на роботу. Ярослав у цей час вийшов на подвір’я, пішов до вуличного туалету. Не дійшовши кілька метрів до нього, відчув неприємний запах, і спиною пробіг холодок. Погане відчуття справдилось, щойно він розчахнув двері туалету. Його любий батько висів там, підвішений за ноги. У розпухлому, напіврозкладеному трупі важко було впізнати рідну людину. Слідство встановило, що його довго і жорстоко катували, відрізали по черзі пальці на руках, прикладали розпечену праску до тіла, викололи око. І все заради грошей! Коштовності та гроші грабіжники з будинку забрали, а після того підвісили напівживого батька в туалеті.

Слідство спрацювало геть погано – нападників так і не знайшли. Саме тоді, на похоронах батька, Ярослав дав слово знайти й покарати його вбивць. Навколо себе згуртував хлопців, яких знав ще від часів