Читати книгу - "Темпонавти, Володимир Аполлінарійович Заєць"

На щастя, передача новин закінчилася швидко, й на екрані з’явилося гарненьке личко Люсі Болл.

— Тепер побалакаймо, — сказав господар номера, тручи масивний гачкуватий ніс. — Побалакаймо по щирості і назвімо кота котом. Я не люблю непевності. Мене звуть Еліот Кін. Свого часу я працював незалежним режисером; був і режисером, і прокатником. Стомився. Надокучило! Тепер на “Юнайтед Артістс” працюю і на Ей-Бі-Сі[2] воднораз. Як?! Оце готуюся знімати фільм із життя Стародавнього Риму. Потрібен актор розкішної статури для головної ролі. Я бачив вашу фактуру на картині. Гарна! Тепер розкажіть, хто ви, звідки і що вмієте робити.

— Я народився і жив у Індіанаполісі. Батько з матір’ю розлучилися, коли мені було сім років. Батько завербувався у В’єтнам. Платили добре, й він висилав нам чимало. Наприкінці війни на тринадцятому шосе уламком снаряда йому розтрощило ногу. Батька вивезли до Штатів, довго лікували, гроші швидко танули, а кістка чомусь не зросталася. Таке іноді трапляється. І коли батько зрозумів, що нога не зростеться ніколи, він повісився на спинці ліжка.

— Це буває, — пожвавішав Еліот. — У мене так повісився головний герой одного фільму. Так ввійшов у роль, що й порятувати не пощастило. Досі його вдова править гроші. Тільки не діждеться; я і так платив йому за ризик збіса багато. Тепер, що ви знаєте й умієте?

— Мати плекала мрію виховати з мене щирого джентльмена й віддала до приватного аристократичного коледжу. Крім дисциплін, що їх вивчають у звичайних навчальних закладах, нам викладали давньогрецьку й латину, навчали верховій їзді та фехтуванню.

— О! — захоплено вигукнув Еліот. — Це більше, ніж я сподівався. Чудово! Але… корисні навики втрачаються швидко, ще швидше зникають нелегко здобуті знання. На моїй віллі ви відновите в пам’яті те, що колись вивчали. Моя вілла на дев’яносто другій милі, ви її відразу помітите. А це вам чек на ваші щоденні потреби….

Еліот увімкнув телевізор і відвернувся від Кросбі. Передавали рекламу мила фірми “Про-ктер енд Гембл” та страхової компанії “Перл іншуранс”. Поглянувши на осклілі режисерові очі, Бен зрозумів, що прощатися марно.

Наступного вечора на 92-й милі зупинився ваговоз. Із кабіни пружно сплигнув на бетон молодик атлетичної статури. Бен, а то був він, озирнувся і, побачивши неподалік від шляху віллу, схожу на стародавній храм, розгонисто закрокував до неї.

Під високою металевою загорожею він зупинився і пошукав кнопку дзвінка. Кнопки не було, але Кросбі зауважив, що на верхівці щогли в глибині, подвір’я до нього повернувся об’єктив телекамери. Невидимий спостерігач, напевно, дістав інструкцію щодо Вена, бо задзижчав електромотор і металева пластина ковзнула в паз, відчинивши вхід. За огорожею зеленів фруктовий сад. Бен пройшов вузькою стежкою, посипаною сріблястим піском. На колонах будинку красувалися написи: на лівій — “Ласкаво просимо!”, на правій — “Вхід заборонено саме тобі”. Другий напис був витриманий у дусі “добрих давніх часів”, коли таблички з подібними написами хилитались на огорожах південноамериканських плантацій і були призначені для негрів.

Двері відчинив мовчазний зморшкуватий старий, зігнутий під тягарем років. Він уклонився і жестом запросив іти за ним. Кросбі неквапливо йшов за провідником і зацікавлено роззирався на всі боки. Мозаїка на стінах викликала в нього спомин про щось дуже далеке. Ага, урок історії, звучний голос викладача: “Зміцнення римської держави сприяло розквітові мистецтв і ремесел”. У книжці — фотографія яскравої мозаїки, що зображує Вергілія з музами історії та поезії.

Перед одними з дверей старий зупинився і, вибравши ключа з важкої в’язки, відчинив їх. Бен увійшов. Ступив кілька кроків і… раптом почув, що двері зачинились. Він повернувся і, впевнившись, що двері замкнені ззовні, заходився спокійно досліджувати своє житло! В його розпорядженні було дві кімнати, у першій на стінах висіли скромні естампи, у другій одну зі стін прикрашала колекція старожитньої холодної зброї, на двох засклених полицях стояло кілька десятків книжок, переважно латиною. Бен вернувся до першої кімнати й примітив на столі записку: “Не дивуйтесь і не лякайтесь (тут Бен насмішкувато пирхнув). Завтра ви про все дізнаєтесь. Ваша Добра Фея”.

Завтра то завтра. Бен роздягся і спокійно ліг спати. Коли сон на м’яких лапках підкрався до самого його узголів’я, Бен прошепотів:

— Ваша Добра Фея, — і заснув, блаженно всміхаючись.

Так само всміхаючись, він легко прокинувся вранці. Ще не розплющивши очей, Бен відчув: у кімнаті хтось є. Примружившись, він кинув погляд до дверей. Що за сюрприз! Там стояла дівчина. Ясноволоса, підперезана тонким паском, у золотавих черевичках на струнких ногах.

— Я знаю, я напевне знаю, що саме ви мені наснилися, — радісно сказав Бен, усміхаючись до вух. — Постараюся не прокидатися чим довше.

І він заплющив очі. Дівчина охоче засміялась.

— Не бійтеся. Вам же тільки сниться, що ви мене бачите.

— Ваша правда, — подумавши, згодився Бен і трохи розплющив одне око. — Це ви написали записку? Такою я уявляв собі фею в дитинстві.

— На жаль, пора безтурботного дитинства давно минула, тож відразу переходьмо до діла. Я ваша вчителька латини. Наші уроки відбуватимуться вранці та вдень. Увечері ви вправлятиметеся в умінні орудувати холодною зброєю і займатиметесь боротьбою.

— Коли перекидатимуть через кордон? — з діловим виглядом поцікавився Бен.

На дівоче обличчя немовби набігла легка хмаринка.

— Перекидатимуть за кордон? Що ж, можна назвати й так, — загадково мовила вона. — Стрінемося після сніданку. Затямте, відтепер розмовляємо тільки латиною!

Вона легко повернулась на підборах, грюкнули двері, й прекрасна дівчина зникла.

— Куди ж ви? — зі щирим жалем вигукнув Бен, і йому вчувся за дверима дзвінкий дівочий сміх.

Дівчину звали Патті. Таке ніжне, чудове ім’я! Вони цілі дні проводили разом: розмовляли про минуле, міркували про майбутнє, оповідали всілякі сміховинки. Спершу Бен па-силу говорив латиною, але завдяки добрій пам’яті, він швидко згадав забуте й вдосконалив свої знання. В суботу, середу й неділю