Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

Кілька секунд тривала пауза. А потім глядачі наче показилися. Свист, грюкання, вигуки злилися в неймовірний галас — це монійці висловлювали своє захоплення красою.

Цифри на світловому табло мчали все вище й вище… Ось яскраво спалахнуло — 1900. Це число трималось деякий час, потім змінилося на 1901. Засяяв зсередини кришталевий п'єдестал. Спалахнув на ньому вогняний вінок.

Голос аукціонера прозвучав тепер запобігливо, ласкаво:

— Містер Кляй, державний радник, пропонує «цариці краси» посаду особистої секретарки. Винагорода — триста тисяч дайлерів річних. Хто більше?

— Містер Плайв-Ау, король харчової промисловості, просить «царицю краси» зайняти посаду партнерші для гри в теніс. Винагорода — чотириста тисяч дайлерів. Хто більше?

Айт охопив голову руками. Що це? Куди він потрапив? У нього на очах продають його кохану? Це божевілля… Божевілля! Чому ти не тікаєш, Мей! Хочеш, щоб за тебе заплатили якнайдорожче? То візьми життя коханого — дорожче не заплатить ніхто!

— Містер Плайв-Ау — п'ятсот тисяч дайлерів — раз, п'ятсот тисяч дайлерів — два, — лічив аукціонер, позираючи на екран. Він мовби очікував на щось. І справді, дзенькнув дзвінок виклику. Аукціонер негайно схилився до слухової трубки, а коли випростався — сказав тихо, майже пошепки:

— Містер Кейз-Ол хотів би запросити «царицю краси» щодня обідати з ним. Винагорода — мільйон дайлерів річних… Чи погоджується «цариця краси»?

— Так, — недбало відповіла Мей і випросталась, щоб на неї могли надіти вінок.

Мов несамовитий, вибіг Айт із Зали конкурсів.

А потім ота зустріч… Остання, печальна зустріч, бодай її ніколи не було!

Мей прийшла сама. Вона осміхалась ніяково й злякано, простягала руки для обіймів. А в нього паморочилася голова од люті й розпачу, пальці стискалися в кулаки.

— Іди геть! — промовив він похмуро, ледве стримуючись.

— Айте, любий, я тебе кохаю! Ой, якби ти знав… — вона обхопила голову руками. — Айте…

— Ти з власної волі продалася Кейз-Олові?

— Так. Тобто ні. Айте, благаю тебе…

— І я благаю. Востаннє. Відмовся!

— Ні. Не можу… Не можу! Не можу!

— Тоді — прощай!

На його уста ліг поцілунок — холодний, чужий. Подріботіли кроки, і вже здалеку пролунав шепіт:

— Чекай мене, Айте!

…Стогне, корчиться на госпітальній канапі немічний дід. Тільки ні, це не дід, а юнак, вбраний у машкару старості.

— Люба! — шепоче Айт. — Проклята!.. Коли б ти загинула, я б не так страждав!

Ні, вона не загинула. Он на столі газета, яку ненароком лишив учора професор Лайн-Еу. На її першій сторінці — усміхнена Мей.

«Вона — щаслива! — кричать величезні літери. — Містер Кейз-Ол подвоїв їй платню і подарував палац у Ріо-Айр».

— Проклята! — стогне Айт.

Рівно о 16.75 ранку 49 дня 10 місяця П'ятнадцятого року Атомної ери перед клінікою професора Лайн-Еу знизився вертоліт, і Айт востаннє потис руку своєму названому батькові.

Політ тривав лише кілька хвилин. Потім машина пірнула в глибокий колодязь між височенними стінами хмарочоса. Айт пригадав з кінофільму: саме тут завжди приземлюються вертольоти містера Кейз-Ола.

Айта-Псойса зустрічала ціла група людей в золотавих комбінезонах вищих служників. Вони вітали його з мовчазною урочистістю, виявляючи знаки найвищої пошани: схилялися, простягаючи руки назад. Але Айт не звернув на них ніякої уваги, бо добре запам'ятав, що Псойс поводився з підлеглими саме так. Та в душі інженера мимохіть наростало обурення. Напередодні Шістнадцятого року Атомної ери побачити те, що було за часів рабства!.. Яке безглуздя!

Лише один служник кланявся, простягаючи руки вперед. По великих червоних вухах і характерному вигину спини Айт упізнав Свайна, Псойсового помічника.

— Випростайся, Свайне! — проскрипів Айт. — Скажи, як снідав сьогодні ясновельможний?

— Без апетиту, пане Псойс! — догідливо відповів Свайн.

— Погано, — невдоволено пробурчав Псойс. — Доведеться тебе покарати.

— Пане Псойс, згляньтеся! Я не винен… Ясновельможний готувався до наради і сів за стіл на п'ять хвилин пізніше визначеного часу.

— Ну, гаразд, — змилостивився Псойс. — Ти можеш бути вільним. Коли починається нарада?

— О тридцять другій годині в Залі Рожевих Мрій.

— Гм, саме під час обіду…

— Ясновельможний попередив, що обідатиме там.

— Гм, — повторив Псойс, — це дуже погано. Апетит у нього спаде ще більше. Але… Та йди, чого ти став? Або ні, доведи мене до покоїв. Я ще дуже втомлююсь.

Айт торжествував: перший екзамен складено успішно, і прибув він сюди, здається, вчасно.

Нарада!.. Яка може бути нарада?.. Якщо судити з побаченої кінохроніки, містер Кейз-Ол усі справи вирішує самостійно. Лише двічі за останні двадцять років він скликав великі загальні наради мільйонерів Монії — коли почалася Друга всепірейська війна та після її закінчення.

Псойсові не личило розпитувати у підлеглого про справи. Але той не витримав сам. Зупинившись на одному з поворотів коридора, він мовив пошепки:

— Пане Псойс, відбудеться Нарада «наймудріших». Я гадаю, ми розпочнемо війну проти Союзу Комуністичних Держав.

— Не плети дурниць! — гримнув Айт.

Свайн зіщулився і якось недовірливо, стривожено глянув на старого. Айт відчув, що схибив. Може, Псойс був набагато цікавіший і прореагував би на таку звістку інакше?.. Однак виправляти помилку було б іще гірше. Айт одпустив Свайна і зайшов до пишних покоїв, що віднині хтозна на який час мали стати йому за добровільну в'язницю.

Чуже… Все чуже довкола: стоптані капці під ліжком, комбінезони у великій шафі, «Книга святого закону» на столі. А треба пізнати ці речі так, ніби вони