Читати книгу - "Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова"

На касеті Кулик побачила лікарняну палату.

На ліжку — забинтована жінка. Говорить нерозбірливо, мову дубльовано рухомим рядком.

«Я — Оксана Гуща. Працювала на Окружній до розі… Завагітніла, на Окружну ходити не могла — важко носила, жили на бабину пенсію. На дев’ятому місяці мене знайшов Григорій Живолуп і запропонував допомогу від благодійного фонду «Деметра». Я погодилася й поїхала народ жувати до Америки. Там народила. Далі — погано пам’ятаю. Додому повернулася без дитини і без грошей. Почала його розшукувати… Мене збила машина».

— Зоряно, я скінчила перегляд. Зоря-яно!

— Чого гукати, я вже тут.

— Ви можете мені скопіювати ці касети?

— Потрібен дозвіл Олега Володимировича.

— Покличте його, будь ласка.

— Ви ж не маєте відео, — здивувався Ткач.

— Завтра матиму, — щільно стулила бліді губи Кулик.

— Зоряно, пережени касети. Зоряно, ти мене чуєш, чи дрімаєш? Учора була не доза?

— Упс, шефе, ображаєте.

— Я тебе ще не ображав по справжньому. У нас не пиячать, у нас — працюють. Це — приватна контора, затям! Хто вранці ще вставлений від учорашнього — нехай на казьонку працює. Упс!

— Мені потрібні адреси цих жінок, — Кулик із ненавистю зиркнула на свою норкову каструлю, повагалася, чи вдягти тут, вирішила: в коридорі.

— Пройдімо до мене. Ось маєте. Це — Оксани Гущі, це Наталії Дохтурової, а у решти адреса проста: міські кладовища, до запитання.

— ?

— Усі записані на касету жінки мали стосунок до «Деметри», виїхали за її допомогою до Штатів, там народили і позбулися дітей, не одержавши за це обіцяних грошей. Усі, отямившись на батьківщині, заходилися розшукувати кривдника Григорія. Для всіх, окрім цих двох, розшуки скінчилися могилою — здебільшого автокатастрофи.

Гуща й Дохтурова, за моїми даними на той час — ледве вижили. Де вони тепер, не знаю. Чесно кажучи, я за ту «Деметру» вже й думати забув…

— Григорія знайшли?

— А хто його шукав? — знизав плечима Олег.

— Розумію, вам стулили рота хабарем, а вішати собі на голову резонансний висяк ніхто не схотів.

— Даруйте, як вас по батькові, я не вловив? — Іванівна.

— Тетяно Іванівно, не треба парити! Ви мені весь час вичитуєте, дорікаєте здирництвом і таке інше. А самі що наміряєтеся зробити? Не дати ходу кримінальній справі, аби вдовольнити свій приватний, як я зрозумів, інтерес. Даруйте на цинізмові. Але він похватніший у спілкуванні.

Годі зайвий раз добирати нового звуку під давно відомі речі. Хабарництво — воно і в Африці хабарництво. Хоч його й перейменували на корупцію. Для престижу. І зловживання своїм службовим, то є зловживання. І не треба мені тут на сумління тиснути і строїти неїзвєсний цвєт лиця. Ми — однаковісінькі. Обоє рябоє.

На порозі постала Зоряна.

— Перегнала?

— Яволь, герр гауптман! Ґенуґ! Ґенде ґох, аусвайс, матка, яйка, млеко!

Зоряна поклала касети, хвацько розвернулася через ліве плече і, карбуючи крок, зникла за дверима.

— Коли дастеся знати про «Деметру»? — провела її поглядом Кулик.

— Як тільки. Спускайтеся, вас відвезуть.

На вулиці Кулик чекало авто. Не «ауді», а трудовий захеканий «москалик». «Кажеш, на фірму подарували твою дорогущу цяцьку?», — подумки усміхнулася Кулик.

Оксана Гуща жила в приватному секторі на околиці міста. Зусібіч її хатинку вже обступили багатоповерхівки. Засипана снігом, із-за почорнілого струхлого паркану хата виглядала тут сирітсько недоречно. Загавкав маленький кудлатий собачка, Кулик перекинула руку через хвіртку, посунула клямку, постукала в сінешні двері. Довго ніхто не реагував ані на дзявкіт, ані на стукіт. Урешті почувся немічний голос.

— Нікого немає вдома.

— А ви?

— Я ніхто.

— Оксана Гуща тут живе?

— Хіба це життя…

— Може відчините?

— Може відчиню, а може, й ні.

— Я з собезу.

За дверима грюкнуло, зашаруділо ключем.

— Проходьте, бо хату вистудите. Нам тепло відрубали.

Замотана в сто вдяганок бабця пересувалася важко. Тьмяну кімнату обігрівала допотопна електроплитка з голою спіраллю.

— Слава Богу, електрику відрубають аж на тій неділі. Казала, як хату цеглою обкладали, не ламайте груби, не ламайте груби. Зараз би топили дровами, — шелестіла бабця.

— А де взяли б?

— Парканів оно повно, вночі нарубати — всіх ділов. Думають, баба пришелепкувата, не слухають баби, а баба й не такого бачила, баба і в голодоморі вижила, і у війну — бо нікого не слухала, а робила, як знала…

— Де Оксана?

— На роботі.

— Де працює?

— На Окружній.

— Тобто?

— Не знаєте, як працюють на Окружній?

Хотіла взяти сьогодні відгул, а сніг перестав, то побігла. Скоро прийде. Темніє рано, поночі не працює, бо має за Петриком у садок бігти.

— А де вона там стоїть?

— Раніше на п’ятому кілометрі, вигнали, за місце не платила, а тепер — куди пристроїться.

Попитайте дівчата, як схочуть, скажуть.

— Добре, дякую, зачиніть за мною.

— Казали, що пенсії підвищать, не чули?

— Коли — невідомо.

— Я Оксанці кажу: от помру, не ховай мене і нікуди не заявляй, закопай у городі, а пенсію мою получай. Петрикові на пітаніє. Бо який тепер заробок, хворіє після другої