Читати книгу - "В забутій країні, Рахул Санкрітьян"

Дхандас почував себе під час бурі дуже погано. Його нудило, у голові паморочилось, і він майже весь час лежав у постелі. Та коли ми прибули в Аден, йому полегшало, і ми з ним зійшли на берег, щоб оглянути місто. Я був дуже задоволений прогулянкою, але Дхандасові тут нічого не подобалось, неначе його хтось примусив зійти з корабля.

Та ось Аден залишився позаду. Вечорами ми сиділи з Дхандасом і капітаном Дхірендрою на палубі і розмовляли на різні теми. Внизу, під нами, глухо гули машини. Записні книжки Шівнатха, папірус, карту і жука-скарабея я заховав у залізну скриньку і поставив її під своє ліжко. Ключ від скриньки я завжди носив із собою на ланцюжку від годинника, а на ніч клав під подушку. Другий ключ зберігався у Дхандаса. Ми приховували мету нашої подорожі і ніколи не говорили за неї при капітанові Дхірендрі.

Напередодні прибуття в Суец уночі почалася гроза. Я рано ліг спати, щоб устати на світанку, бо о шостій годині ми мали в порту попрощатися з “Лотосом” і їхати далі поїздом.

Приблизно опівночі я несподівано прокинувся. Сам не знаю, що збудило мене. Я сів на ліжку і уважно прислухався. Навколо стояла тиша. Це заспокоїло мене. Однак, лягаючи знову, я засунув про всяк випадок руку під подушку і мало не зомлів: там не було ні годинника, ні ключа… Я зразу ж схопився, узяв сірники, засвітив ліхтаря (на таких кораблях, як “Лотос”, тоді ще не було електричного освітлення) і, ставши навпочіпки, витяг з-під ліжка скриньку. У замку я побачив свій ключ. Я відімкнув скриньку — жука-скарабея там не було.

Я кинувся до Дхандаса, що спав міцним, безтурботним сном, збудив його і розказав про крадіжку. Дхандас у нестямі схопився з ліжка і закричав, мов поранений звір. Напевне, всі на кораблі почули цей крик. Даремно намагався я заспокоїти Дхандаса, умовляв його обміркувати все, не поспішаючи. Він не хотів слухати мене, швидко вдягся і вибіг на палубу.

На палубі бушував холодний, пронизливий вітер, і я зразу замерз, бо не встиг одягтися тепліше. В небі сяяли тисячі зірок.

Вже не пам’ятаю, скільки ми ходили з Дхандасом по палубі, обговорюючи подію. Ми були впевнені, що злодій і досі на кораблі. Я навіть висловив думку, що жука вкрали оті двоє чудних пасажирів, на яких капітан звернув мою увагу.

Ми надумали собі, що треба всіх обшукати, але для цього довелося б розкрити нашу таємницю капітанові Дхірендрі. На той час я вже цілком довіряв Дхірендрі, але Дхандас нізащо не хотів розказувати нікому, куди й чого ми їдемо. Однак обставини змусили його погодитися на це, бо інакше нічого було їхати далі.

О четвертій годині ранку капітан вийшов на палубу, щоб перед тим, як прибути до порту, востаннє оглянути корабель, і дуже здивувався, побачивши нас тут так рано. Ми, не гаючи часу, розповіли йому, що на кораблі сталася крадіжка. Капітан спокійно зійшов на місток, щоб перевірити курс корабля, і, спустившись униз, провів нас до своєї каюти. Сідаючи в крісло, я помітив, що капітан вийняв з ящичка величезну сигару. “Навіть уночі курить!” — незадоволено подумав я, але не сказав нічого.

Ми докладно розповіли капітанові про все. Він уважно слухав нас, гладячи свою цапину борідку, здивовано зводячи брови та часом пускаючи цілу хмару диму. Я морщився, але мусив терпіти.

Коли ми закінчили, капітан сказав:

— Я бачив у житті так багато дивного, що якби розказав комусь, то й не повірили б. Але це все — дрібниця, коли порівняти з тим, що я оце почув від вас. Я ладен допомогти вам, чим зможу. Зараз ми зберемо всіх, хто є на нашому кораблі, і кожного пильно обшукаємо.

Коли “Лотос” підходив до східного берега Суецького каналу і в далині вже вирізнялися будівлі Суеца, Дхірендра виконав свою обіцянку. Дхандас, досвідчений у судовій роботі, допитав слуг, моряків, помічників капітана та кухаря, але все було даремно. Двоє пасажирів, які викликали в мене підозру, сказали, що вони живуть у верхів’ях Нілу, а більше нічого ми від них не дізналися, бо вони дуже погано володіли мовою хінді.

Тільки-но “Лотос” увійшов у Суецький порт і кинув якір, як двоє “єгиптян” десь зникли. Ніхто не бачив, коли вони зійшли з корабля. Ми стояли далеко від пристані, і, якби вони втекли плавом, ми неодмінно побачили б їх. Але втікачів ніде не було; мабуть, вони дременули одним з човнів, яких безліч сновигало навколо нас.

Ця подія переконала капітана Дхірендру в тому, що місто Мітні-Хапі справді існує, і він, як і ми, теж пройнявся палким бажанням побачити його на власні очі. Капітан дав нам чимало практичних порад, просив цілком покластися на нього і хоч не був певен, що ми знайдемо жука-скарабея, але сказав, що також піде разом з нами розшукувати Серафісову гробницю.

О восьмій ранку ми зійшли на берег і втрьох подалися до місцевого відділення пароплавної компанії, де служив Дхірендра. Представник компанії, огрядний чоловік, схожий на італійця, привітно поздоровкався з нами і сказав капітанові Дхірендрі:

— Тут зараз є пан Браджрадж, капітан судна “Шравастхі”. Він тяжко захворів на малярію, і його довелося покласти до місцевого госпіталю. Там він пролежав кілька місяців. Тепер пан Браджрадж почуває себе добре і прагне знову стати до роботи. Але, на жаль, я не маю щодо цього ніяких вказівок від правління компанії.

Дхірендра нічого не відповів йому, тільки мовчки кивнув головою. Коли ми вийшли на вулицю, він узяв мене і Дхандаса за руки й повів у скромне кафе недалечко од відділення компанії.

— Нам треба обміркувати