Читати книгу - "Секретний фарватер, Леонід Дмитрович Платов"

— А в чому ж? — буркнув Донченко. Знаючи свого професора, він розумів, що той готує сюрприз, якийсь вирішальний убивчий аргумент. Це Грибов полюбляв: бити вирішальним аргументом під кінець.

— Головне, бачте, в тому, — сказав Грибов з делікатною обережністю, з якою лікар повідомляє хворого про невтішний діагноз, — що коли б ви потопили підводний човен Цвішена в тисяча дев’ятсот сорок другому році, то в тисяча дев’ятсот сорок четвертому, тобто через два роки, з ним не зустрівся б присутній тут курсант Ластиков.

Донченко ошелешено мовчав. Що далі, то гірше! Тепер курсант цей з’явився!

— Він служив на катері Шубіна, — пояснив Грибов. — Знали Шубіна?

Донченко пригнічено кивнув головою. Хто ж на флоті не знав Шубіна!

— Потім Шубін, — вів далі Грибов, — після зустрічі у шхерах побував на борту нібито потопленого вами підводного човна і розмовляв з його командиром, а також з офіцерами.

Навіть розмовляв? Підводник зітхнув. Грибов був для нього незаперечним авторитетом. Та й з Шубіним весь час траплялися отакі незвичайні пригоди!

Розправивши плечі, Донченко спробував недбало посміхнутися. Треба було триматися, наче нічого й не сталось. Цього вчив сам Грибов.

— Ну що ж, — сказав підводник, — Шубіну, як завжди, щастило. Він побував у гостях у мерців і, можна сказати, повернувся з самого пекла.

Грибов і Ластиков перезирнулися. Донченко навіть не підозрював, до чого ж точно висловився…

Провівши гостей, професор завісив шторами вікна, вимкнув горішнє світло і ввімкнув настільну лампу.

Він немовби окреслив магічне коло. Усе, що поза ним, відсунулося в глибину кімнати, лягло по кутках шарами темряви. У середині кола залишилися тільки професор та його праця.

На столі перед ним лежала купа акуратно нарізаних четвертинок картону, поки що не заповнених. У роботі Грибов любив систему, а тому почав аналіз біографії новітнього Летючого Голландця з того, що завів на нього картотеку.

Години за півтори було дбайливо рознесено по окремих картках усе, що стало відомо з сьогоднішньої розмови з Донченком, а також нотатки, зроблені зі слів курсанта Ластикова, і виписки з газет. Почерк у Грибова був дрібний, бісерний, так званий штурманський. На кожній картці вміщується сила-силенна фактів, дат, прізвищ.

Одна з карток мала заголовок: “Поправки до лоції”, Друга — “Англійський нікель”, третя — “Тавро СКФ” тощо.

Нарешті, усе, що відомо досі про “Летючого Голландця”, гарненько, в певному порядку, вляглося на письмовому столі.

Дозволивши собі трохи відпочити, професор відкинувся в кріслі.

Темрява лежить по кутках, наче порох, прибитий дощем. Стіни голі, Грибов знає про це. Там тільки анероїд і карта світу. Але тепер, коли кімната, крім столу, потонула в темряві, неважко уявити, що на стінах, як і раніше, — улюблена колекція, раритети, привезені з кругосвітнього плавання.

Дружина дуже дбайливо обмітала їх віничком з м’якого пір’я. А доньці, коли та була ще маленькою, забороняли переступати поріг татового кабінету, бо одною разу вона потяглася до маленького, привітно усміхненого ідола і впала з стільця. А могла ж, не доведи господи, скинути на себе і малайський крис!

Грибов міцно потер лоба. Знову спогади! Таж він окреслив магічне коло і замкнув себе в середині цього кола!

Якусь мить, намагаючись зосередитись, він пильно дивиться на картки. Майнула нова думка. Професор поміняв картки місцями. Звичайно, “Англійському нікелю” слід лежати поруч з “Тавром СКФ”. Це — правильне поєднання.

Довгі нервові пальці знову й знову пересувають четвертинки картону на столі. Збоку це, очевидно, нагадує пасьянс.

Та поки що “пасьянс” не сходиться. У ньому зяють пустоти.

Надто мало ще карток на столі у професора. А головне — взагалі неясний зв’язок між ними.

Фрамуга вікна опущена. Чути, як поквапливо тарабанять дощові краплі по карнизу, як шелестять шини на мокрому асфальті і простуджено бурмочуть орудівські репродуктори.

Розхлюпуючи воду вздовж рейок, з деренчанням і дзвяканням повертаються в депо трамваї. Пасма світла раз у раз пробиваються крізь нещільно зсунуті штори, швидко пробігають по стіні.

Так і картини минулого напливають одна за одною, освітлюють на мить кабінет і зникають у кутках.

Професор нерухомо сидить за письмовим столом. Замислився над словами Олафсона: “Той моряк уціліє, хто розгадає характер старого”.

Олафсону, на жаль, не вдалося “розгадати характер старого”. І Шубін теж не зумів цього зробити.

Тепер взявся розгадувати Грибов, хоча в цей тихий вечірній час перед ним був не сам новітній Летючий Голландець, а тільки його фото в пожовклій старій газеті.

Чи не допоможе випробуваний спосіб “підстановки ікса”, заміна в “рівнянні” невідомого відомим?

Бувало, знайомлячись з людиною, Грибов зненацька відчував поштовх несподіваної симпатії чи антипатії — з першого ж погляду. І відчуття це рідко обманювало. Спочатку воно здавалося незрозумілим. Тільки через деякий час Грибов виявляв зовнішню схожість між новими своїми знайомими і людьми, яких знав раніше. Внутрішня схожість, як правило, збігалася із зовнішньою.

І Цвішен болісно нагадував когось, з ким Грибов уже зустрічався. Коли? Двадцять років тому? Десять років тому? Учора?

Безсумнівне одне: асоціації були неприємні!

У думці Грибов перебрав цілу низку своїх колишніх однокашників по морському корпусу. Там повно було остзейських барончиків, далеко