Читати книгу - "Зів'яле листя, Франко І. Я."

І смок­че кров, і геть спокій же­не.

Минали дні, я ду­мав: на­си­ти­лась,

Ослабне, щез­не… Та дар­ма! Дар­ма!

Вона ме­не й на хви­лю не пус­ти­лась,

Часом на груді моїй задріма,

Та кігтя­ми не по­ки­да стис­ка­ти;

То знов про­ки­несь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втра­ти,

І око в око за­зи­ра мені.

І дивні іскри по­чи­на­ють гра­ти

В її очах - такі яркі, страшні,

Жагою повні, що аж сер­це сти­не.

І ра­зом щось та­ке в них там на дні

Ворушиться со­лод­ке, ме­лодійне,

Що за­бу­ваю ра­ни, біль і страх,

В марі тій ба­чу рай, доб­ро єди­не.

І дар­мо дух мій, мов у сіті птах,

Тріпочеться! Я чую, яс­но чую,

Як сте­литься мені в бе­зод­ню шлях

І як я ним у пітьму по­манд­рую.

Надходить ніч. Бо­юсь я тої ночі!

Коли дов­ко­ла світ увесь зас­не,

Я тільки сам замк­нуть не мо­жу очі:

Загиб спокій, і сон ми­на ме­не.

Я сам сид­жу і ри­юсь в своїй рані,

І пла­чу й ту­жу, пла­чу і кле­ну,

І мрії всі ле­тять, біжать, мов п’яні,

До неї! Ба­чать лиш її од­ну.

І ба­читься, що з мріями оти­ми

Й ду­ша моя ле­тить із тіла геть;

І щось, не­мов кри­латі се­ра­фи­ми,

Несе її - і чую я їх лет.

До ме­не ж безг­ра­нич­ная три­во­га,

Бліда роз­пу­ка підсідає вмить,

І чорні ду­ми, мов з фор­ту­ни ро­га,

На ме­не ллє, щоб світ мені затьмить.

І ба­читься, що я в якійсь бе­зодні,

Де хо­лод, слизь і вітер, тем­но скрізь,

І ви­ють звірі, люті та го­лодні,

І стог­не бір, і гіллям б’ється ліс.

Ось на роз­путті я стою пус­то­му

І весь трем­чу, га­дю­ка сер­це ссе,

Не вид­но шля­ху, тільки го­лос гро­му

Якусь пог­ро­зу ди­кую не­се.

І я без­сильний, хо­рий, і уто­ма,

Мов мли­но­ве каміння, тис­не грудь,-

Бездомний - я ба­жав би бу­ти до­ма,

В теплі ба­жав би, в щасті відітхнуть.

Я, що так дов­го, га­ря­че ко­хаю

І за лю­бов знай­шов по­гор­ду й глум,

Бажаю хоч на хви­лю бу­ти в раю,

Обнять те­бе, ціль моїх мрій і дум.

Обнять те­бе, до сер­ця при­гор­ну­ти,

Із твоїх уст со­лод­кий нек­тар пить,

В твоїх очах ду­шею по­то­ну­ти,

В твоїх обіймах зги­нуть і ожить.

Та дощ січе, скри­пить об­мок­ле гілля,

Вихри ре­вуть: «Дар­ма! Дар­ма! Дар­ма!»

І за­рев­ло ска­же­не бо­жевілля

У серці: «Ні! Чи ж ви­хо­ду не­ма?

Ні! Му­сить буть! Не хо­чу по­ги­ба­ти,

Не знав­ши хоч на хви­леч­ку її!

Хоч би прий­шлось і чор­ту ду­шу да­ти,

А спов­няться ба­жан­ня всі мої!»

І чую, як при тих сло­вах із ме­не

Обпало щось, мов лис­тя, мов кра­са,

А щось вли­ло­ся тем­не і сту­де­не,-

Се віра в чор­та, віра в чу­де­са.

Чорте, де­мо­не роз­лу­ки,

Несповнимих ди­ких мрій,

Недрімаючої му­ки

І несп­равд­же­них надій!

Слухай го­ло­су роз­пу­ки!

Буду раб, не­вольник твій,

Весь тобі віддам­ся в ру­ки,

Лиш те сер­це зас­покій!

Враз з то­бою на страж­дан­ня

Я го­тов навік піти,-

Лиш од­но мені ба­жан­ня

Заспокій те­пе­ра ти.

За один її цілу­нок

Най го­рю сто ти­сяч літ!

За лю­бов її і лас­ку

Дам я не­бо, рай, весь світ.

І він явивсь мені. Не як ма­ра ро­га­та,

З ко­пи­та­ми й хвос­том, як вис­ни­ла ба­га­та

Уява давніх літ,

А як приємний пан в плащі і пе­ле­рині,

Що десь йо­го я чув учо­ра або нині,-

Чи жид, чи єзуїт.

Спинивсь. Ли­ця йо­му у пітьмі не ви­да­ти.

Зареготавсь та й ну ме­не в пле­че плес­ка­ти.

«Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха!

Ось новість! Куріоз! Ось ди­во при­род­ни­че!

Пан раціоналіст, без­бож­ник - чор­та кли­че!

Ще й ду­шу на­пи­ха!

Мій пан­цю, ад­же ж ви не віруєте в бо­га!

Я ще не­дав­но чув край ва­шо­го по­ро­га -

Підслухую не раз -

Як го­ло­си­ли ви так прос­то конфіскабль:

«Ne cro­yant pas au Di­eu je ne cro­ye pas au di­ab­le!» 4

Що ж ста­лось нині з вас?

Невже ж я - а, par­don, 5 що за­раз не предс­та­вивсь!

Та ду­маю, що ви, хто я є, до­га­да­лись -

Невже ж я ближ­чий вам

Чи мож­ливіший вам зда­юсь від па­на бо­га?

Чи лег­ша вам зда­лась до са­та­ни до­ро­га,

Аніж на не­бо там?

Спасибі вам за се довір’я! Ро­зумію!

У вас ба­жан­ня є, ви стра­ти­ли надію,

Сказали: як біда,

То хоч до жи­да йди чи пак до чор­та; що там,

Що стільки літ йо­го міша­ли ви з бо­ло­том,

Кричали: чорт - лу­да!

Ось ба­чи­те, ку­ди ве­де не­ос­то­рожність!

Ускочили в та­ке, що хоч вда­ряй­сь в по­божність

Або до чор­та в путь!

Та ще й з ду­шею! Ах! Да­руй­те за не­чемність!

Сміяться му­шу знов. Пе­кельна се приємність

Від вас про ду­шу чуть.

Сто ти­сяч літ горіть го­тові? Ха-ха! Дру­же!

Се спо­рий шмат ча­су! А ще не­дав­но ду­же

Чи не ка­за­ли ви:

«Душа - то нервів рух?» Зна­чить, за­ги­нуть нер­ви,

То і душі ка­пут! То як же се те­пер ви

Згубили з го­ло­ви?

І що ж, скажіть мені, офер­та ва­ша вар­та?

Се ж в