Читати книгу - "Цар Соловей, Руданський"

повітря

З-під руки фурнуло,

І далеко в чужу землю

Жити полинуло.

А причепа крило друге

З тілом вириває

І нещасную царівну

Кримкою вкриває.

А крило несе під гори,

Кинув між собаки,

І зачали крило гризти

Дикії собаки.

VIII

Спокійніший став причепа,

Лучче запиває:

Із сусідів таких сильних

Ніхто не лякає.

Тілько й страху, що на пущі

Брат його мисливий,

Але і той незабаром

Пропав, нещасливий.

Чи ти сповідь то вчинила,

Чи війна огидла,

Чи царівна злогокрила

Так із п'янства збридла,-

А від світлої неділі,

Як запричащався,

Пан мисливий із царівной

Більш не воювався,

А бувало що день божий

Робить полювання

І полює, і ганяє

Зрання до смеркання.

Полював він раз медведя,

Та, на своє горе,

Десь загнався на край світу,

Під Льодяне море.

Істомились бідні слуги,

І кінь спотикався,

Та і сам він на коневі

Ледве що тримався.

І гадає пан мисливий,

Де би відпочити.

Брат причепа по дорозі -

Чому б не вступити?

Заїжджає до причепи.

«Здоров, пане-брате!

Чи позволиш відпочити,

Переночувати?»

«Здоров, братику мисливий!

Прошу до покою...

О, як же я давно, брате,

Видівся з тобою!»

Привів в хату, просить сісти,

Просить їсти-пити,

А тим часом каже слугам

Коня уходити.

Слуги взяли вівса мірку

І вином полляли

І вівсом тим аж до звалу

Коня вгодували.

Вгодували, в льох завели

Під залізні брами.

І всі двадцять брам замкнули

Двадцяттю замками.

А тим часом і мисливий

У палаці впився

І хитався в своїм кріслі,

Поки не звалився.

І муляри ізійшлися,

Мисливого взяли,

Назад руки ізв'язали,

В стовп замурували.

IX

І по царству Соловея

Всюди тихо було.

І на пущі, й на степові

Ніби сном заснуло.

Сам причепа запиває,

Спить, не просипає,

Аж тут дудка десь здалека

Грати зачинає.

І ту дудку на

Чує злотокрила,

І з години на годину

Виростають крила.

І мисливий серед муру

Тую дудку чує

І зв язаш свої руки

Пробує, моцює.

І кінь його серед льоху

Дудку зачуває,

І - що пісні - копитами

Браму розбиває.

Чує дудку і причепа

І не раз жахнеться,

І із чаші золотої

П'ється і не п'ється.

Чи то дудка золотая

Щось лихе віщує?

Чи то так його сумління

Мучить і мордує?

І так йому тяжко-тяжко!

І так нудно-нудної

Тяжеліють руки й груди,

І дихати трудно.

А тут дудка грає-грає,

Ніби вимовляє:

«Стережися, злий причепо:

Господь покарає».

Ляже в постіль спочивати -

Спиться і не спиться:

Йому дудка золотая,

Ніби кара, сниться.

Сяде їсти - і не їсться,

Пити - і не п'ється:

Якась туга коло серця,

Як гадюка, в'ється.

І всі двері зачиняє,

Вуха затикає,

І сопілка грає-грає,

Ніби вимовляє:

«Кайся живо ти, причепо,

Тілом і душою:

Піднялась рука господня

Кара над тобою».

І ша!.. Тихо всюди стало,

В цілім царстві тихо;

Но страшніше воно було,

Ніж самеє лихо.

Х

І остатню співак думу

Грати зачинає,

І дрижить земля від неї,

Камінь розпукає.

І двадцята коло льоху

Брама затріщала,

Враз із крюками, гаками

Хрьопнула, упала,

І затрясся стовп камінний,

Набік похилився,

І вершок його зламався,

Покотом звалився.

І далеко на степові

Затряслась могила,

І у сонної царівни

Засвербіли крила.

І царівна пробудилась,

Все припом'янула

І на вдяку до причепи

Льотом полинула.

А там уже і мисливий

Конем своїм грає

І сто тисяч своїх слугів

З вуха випускає.

І царівна свої крила

Раптом потрясає -

Сорок тисяч свого війська

Із крил висипає.

«Виступай, негідний враже,

В чисте поле битись!

Не будемо ми з тобою

До смерті миритись!»

І причепа у столиці

Слуг своїх збирає

І, чи радий, чи нерадий -

В поле виступає.

І обняло його силу

Дві великих сили,

І причепине все військо

До ночі побили.

А самого неубитим

У полон узяли

І сиділи і гадали,

Кару вимишляли,

Аж іде пастух-царевич

І став розважати:

«Не годиться нам брат брата

За гріхи карати.

Всі ми винні перед батьком,

Зле усі ми жили,

А ходім на суд і правду

В степи до могили.

Нехай батько знов явиться,

Очі нам розв'яже

І розсудить, і научить,

І всю правду скаже».

XI

Нічка тиха, зорі світять,

В небі місяць грає;

Степ туманом обгорнувся

І сном засипає.

Не шумить сухий чорнобиль,

Коник не стрекоче,

Перепілка не співає,

І вуж не сикоче.

І дрімає степ широкий,

І кругом біліє;

Тільки давняя могила

В степу зеленіє.

І в могилі цар, цариця

Сном опочивають.

Над могилою їх діти

Варту відбувають.

Вдруг по степу загуділо.

Затряслась могила,

Стало сумно, стало страшно,

Північ наступила.

І дух царя Соловея

Став наверх могили;

Як діамант, його шати

Пишнії світили.

І на вінку несмертельнім

Квітки виростали,

Виростали, розпукали,

Чоло обвивали.

«Діти мої, любі діти! -

Став їм говорити.-

Не вміли ви шануватись,

Не вміли ви жити!

Єсть три сили в чоловіка:

І першая - знання,

Другая - добротворіння,

Третяя - кохання.

І в коханні три гілляки:

І першая - грати,

Друга - чари малювати,

Третя - їх писати.

І по силі із вас каждий

Відібрав від бога,

І каждому із вас була

Простая дорога.

Мисливому - розмишляти,

Тайни пізнавати,

Причепі - за все чіплятись,

Добро вибирати.

Пастухові - дивно грати,

Дочці - помагати:

Чари в краски малювати,

Піснями писати.

А усім вам - разом жити

І в'язати сили...

Діти мої, любі діти!

А чи ж так ви жили?

XII

Сину старший, сину перший,

Стань передо мною,

Най розсуджу суд і правду

Перше над тобою.

Тобі, сину, добре серце

Дала твоя мати,

І ти міг би від кохання

Гілля всі обняти.

Лиш життя твоє пастуше

Того не давало:

Воно тебе в твоє серце

Власне замикало.

І з дитинства ти всі чари

В серці лиш находив,

І ті чари на світ божий

Голосом виводив.

Все то, сину, милий сину,

Все то розважав я

І по мислі тобі