Читати книгу - "Керрі"

(ким ну ким ну ким)

могла би припинити їсти шоколадки, і прищі б відступили. Так часто й бувало. Вона могла би подбати про волосся. Накупити колготок і синіх та зелених лосин. Нашити коротких спідниць і суконь за шаблонами з журналів Butterick і Simplicity. За ціною проїзду в автобусі чи поїзді. Вона могла би бути, могла би бути, могла би бути…

Живою.

Вона розчепила важкий ватний станик і впустила його на підлогу. Її груди були молочно-білі, пружні й гладенькі. Соски кольору світлої кави. Вона провела по них долонями, і тілом промайнув легенький дрож. Це зле, лихе почуття. Мама розповідала їй про Дещо. Дещо було небезпечним, прадавнім, невимовно лихим. Воно могло зробити людину Слабкою. «Гляди ж, – казала мама. – Воно приходить уночі. Воно примусить тебе думати про те, що коїться на темних стоянках і в придорожніх мотелях».

Але, хоч було ще тільки двадцять на десяту ранку, Керрі подумала, що Дещо прийшло до неї. Вона знову провела по грудях

(грішніторби)

долонями, і шкіра на них була така прохолодна, але соски стали гарячими й твердими, а коли вона обвела один із них пучкою, то відчула, що ледь не розчиняється в набіглій слабкості. Так, це було Дещо.

Її спіднє заплямоване кров’ю.

Вона раптом відчула, що мусить зараз вибухнути сльозами й закричати або одним махом вирвати те Дещо зі свого тіла живцем і розчавити, вбити його.

Прокладка, яку приклала міс Дежарден, уже набухла, тож Керрі обережно замінила її, усвідомлюючи, яка вона погана, які погані вони, як вона ненавидить їх і себе. Тільки мама хороша. Мама стала проти Чорного і здолала його. Керрі бачила, як це сталось, уві сні. Мама вигнала його з порогу мітлою, і Чорний утік нічною Карлін-стріт, а його роздвоєні копита кресали червоні іскри з асфальту.

Мама вирвала із себе Дещо і стала чистою.

Керрі її ненавиділа.

Вона мигцем побачила власне обличчя в крихітному дзеркалі, що висіло з внутрішнього боку дверей, – дзеркалі в дешевій зеленій пластмасовій рамці, придатному тільки на те, щоб перед ним чесати волосся.

Вона ненавиділа своє обличчя – це нудне, тупе, коров’яче лице, ці прісні очі, червоні, яскраві прищі, розсипи вугрів. Ненавиділа своє обличчя понад усе.

Зображення в дзеркалі раптом розділилося надвоє ламаною сріблястою тріщиною. Дзеркало впало до її ніг і розбилося на підлозі. Від нього залишилася тільки пластмасова рамка, що дивилася на неї, наче сліпе око.

Зі «Словника психічних явищ» Джона Оґілві:

Телекінез – це здатність рухати або змінювати предмети силою думки. Найбільше варті довіри повідомлення про це явище, пов’язані з кризовими або стресовими ситуаціями, наприклад, коли хтось левітує автомобілі, уламки повалених будівель та ін., щоб звільнити з-під них людей.

Це явище часто плутають із полтергейстом через приписувану духам грайливість. Варто зазначити, що полтергейст – це активність астральних істот, чия реальність сумнівна, тоді як телекінез вважається емпіричною функцією людського мозку, котра може мати електрохімічну природу…

Коли вони закінчили кохатися на задньому сидінні «форда» 1963 р. Томмі Росса, Сью Снелл повільно привела свій одяг до ладу і її думки повернулися до Керрі Вайт.

Була п’ятниця, і Томмі (він задумливо дивився в заднє вікно, так і не підтягнувши штанів; видовище комічне, але напрочуд миле) повів її грати в боулінг. Звісно, гра для обох була лиш приводом. Любощі володіли їхніми думками від початку.

Вона більш-менш регулярно гуляла з Томмі ще з жовтня (а зараз травень), але кохалися вони ще тільки два тижні. Сім разів, виправилася вона. Сьогодні сьомий. Феєрверки ще не вибухали, оркестр не грав національного гімну, але відчуття ставали трохи приємнішими.

Першого разу їй страшенно боліло. Подружки, Гелен Шайрз і Джин Ґолт, обидві вже робили це, і обидві запевняли, що болить воно якусь хвилинку – наче укол пеніциліну, – а тоді стає шикарно. Але у Сью перший раз був такий, наче в неї увігнали держак від сапки. Томмі пізніше зізнався з усмішкою, що він ще й одягнув гумку навиворіт.

Сьогодні був тільки другий раз, коли вона почала відчувати щось схоже на задоволення, а тоді все скінчилося. Томмі стримувався скільки міг, але воно просто… скінчилося. Схоже було на те, як хтозна-скільки часу треш одна об одну дві палички, а добуваєш тільки крихітний вогник.

Опісля вона відчула сум і меланхолію, і її думки, що повернулися до Керрі, були забарвлені відповідно. Хвиля каяття налетіла на неї, щойно всі емоційні щити опустилися, тож коли Томмі перевів погляд із Цегельного пагорба на неї, вона саме плакала.

– Та ну, – стривожено сказав він. – Ну ж бо. – Він незграбно її обійняв.

– Нічого страшного, – сказала вона, і досі плачучи. – Це не через тебе. Я сьогодні зробила дещо не дуже добре. Й оце згадала.

– І що то було? – Він легенько притулив долоню до її шиї.

Вона кинулася розповідати про ранковий інцидент, ледве вірячи, що справді чує власні слова. Розглянувши це відверто, вона усвідомила, що віддалася Томмі передусім тому, що

(закохалася? захопилася? різниці не було результат це не змінювало)

а тепер зображувала себе отакою – учасницею жорстокого жарту в душовій, що навряд чи було рекомендованим способом прихилити до себе хлопця. А Томмі, звісно, був Популярним. Бувши й сама Популярною все своє життя, вона гадала, що їй чи не на роду написано зустріти й покохати когось такого ж Популярного, як вона. Їх майже напевне мали обрати Королем і Королевою Весняного балу, їх уже обрали для шкільного альбому парою від старшого класу. Вони стали непорушним сузір’ям у перемінному плетиві стосунків серед старшокласників, визнаними Ромео і Джульєттою. А тоді вона з раптовою огидою зрозуміла, що схожа пара є в кожній старшій школі в кожному білому передмісті Америки.

І маючи те, що вона завжди прагнула мати – відчуття свого місця, безпеки, статусу, – вона виявила, що разом з ними приходить і їхня похмура сестра – тривога. Вона не так собі це малювала. За межами освітленого кола тинялися темні силуети. Наприклад, думка про те, що вона дозволила йому виграти її

(невже треба називати це саме так цього разу треба)

просто тому, що він Популярний. Просто через те, як вони гарно виглядають разом, просто щоб вона могла дивитися на їхній відбиток у вітрині й думати: «Яка гарна пара». Вона була майже впевнена

(чи тільки сподівалася)

що не така