Читати книгу - "Гастролі, Нечуй-Левицький"

- Про мою часть і за­сядьмо за кар­ти хоч і за­раз. Але мені не ви­па­дає сьогодні дов­го гос­тю­вать, бо тре­ба ха­паться на вечірній поїзд. По­си­лай­те шви­денько до будлі-яких сусід з зап­ро­си­на­ми, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

- От я за­раз пош­лю сво­го по­го­ни­ча до док­то­ра Неліпо­ви­ча, та до су­до­во­го слідчо­го, та до ми­ро­во­го, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

- До док­то­ра Неліпо­ви­ча не по­си­лай­те, бо я на­пев­но знаю, що він за­раз не при­бу­де. Я їхав проз йо­го двір. Там ко­ло ґанку в йо­го стов­би­че чи­ма­ла ку­па му­жиків; а він не прий­де, до­ки не ог­ля­дить і не дасть по­ра­ди усім, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

- Та прав­да, що до йо­го зран­ку щод­ня схо­дяться лю­де з око­лишніх сіл: він якось зумів за­на­дить до се­бе оту тем­но­ту, - ска­зав Літо­шевський.

- І охо­та ж йо­му баб­ля­тись з отією муж­вою! Чо­гось має ве­ли­ку при­хильність до му­жиків. А я на йо­го місці взяв би та й роз­пу­див їх і поп­ро­га­няв з дво­ру: не лізьте, мов­ляв, і не тур­буй­те ме­не, до­ки я сам до вас не прий­ду.

- Але ж він по­ви­нен да­вать їм по­ра­ду в ліках! Це ж йо­го по­винність, - обізва­лась Софія Ле­онівна.

- Я б ту по­винність взяв та ку­ла­ка­ми й по­ви­га­няв з дво­ру. По­винність, ко­ли во­на без тя­ми й без міри, - це ж дур­на по­винність. На­що ж се­бе об­важ­ню­вать, та ще й дур­нич­ки? Ку­ла­ком в ще­ле­пи, та й ділу кінець.

- То ви да­ва­ли сту­са­ни й своїм мос­ка­лям? - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

- Атож! Без цього в нас ніяк не мож­на обійтись. В се­бе на вок­залі як не да­си сту­са­на в спи­ну або як не клез­неш му­жи­ка в мор­ду, то й ніяко­го ла­ду не­ма. А ви ще їм ти­че­те в ру­ки ук­раїнські книж­ки, пев­но, зад­ля то­го, щоб більше роз­би­ра­лись та ста­ли нес­лух­няніші.

- Я тут не зай­шла лю­ди­на, як ви, а ту­тешній тубілець з дідів, з прадідів, - ска­зав Літо­шевський, - то мені шко­да тієї тем­но­ти.

- Ви, Софіє Ле­онівно, луч­че пошліть за ста­рим док­то­ром Іваш­ке­ви­чем: цей пу­зань з ве­ли­кою приємністю зго­диться на ваші зап­ро­си­ни й бу­де ла­ден сидіть за кар­та­ми хоч і до біло­го дня.

Софія Ле­онівна по­чим­чи­ку­ва­ла до пе­карні й пос­ла­ла най­ми­та до сусід. Сусіди не за­га­ялись і не ду­же дов­го й га­ялись; по­ки скінчи­ли чай, во­ни шви­денько й поп­ри­хо­ди­ли. Прий­шов ста­рий глад­кий док­тор, за ним слідком при­ди­бав теж доб­рий пу­зань ми­ро­вий по­се­ред­ник, вже літній, до­ход­жа­лий чо­ловік, з одут­лу­ва­тим ви­дом та зас­па­ни­ми засніче­ни­ми очи­ма. Слідком за ни­ми ви­пад­ком сам на­го­дивсь су­до­вий слідчий, ще мо­ло­дий, чор­ня­вий, су­хор­ля­вий. Літо­шевський з Ни­ко­лаідо­сом ви­нес­ли стіл надвір і пос­та­ви­ли в сад­ку під ста­рою гілляс­тою яб­лу­нею в за­тиш­ку та в хо­ло­доч­ку. Софія Ле­онівна ви­нес­ла кар­ти й роз­ки­да­ла дві ко­ло­ди карт по столі.

- Як чу­до­во тут у за­тиш­ку та в хо­ло­доч­ку! Вік сидів би тут та грав у кар­ти! - ска­зав Ни­ко­лаідос, по­зи­ра­ючи на Софію Ле­онівну.

Софія Ле­онівна при­мос­ти­лась збо­ку ко­ло сто­ла са­ме на­суп­ро­ти Ни­ко­лаідо­са й зир­ка­ла на йо­го з яко­юсь жа­до­бою в очах, не­на­че об­си­па­ла йо­го бриз­ка­ми світу з своїх тем­них очей. Це проміння її очей бу­ло для пал­ко­го Ни­ко­лаідо­са не­на­че прис­ма­ком до ла­сощів зав­зя­то­го кар­тя­ра, що ко­хається в кар­тах до за­ги­ну.

Літошевський ки­нув очи­ма вго­ру на гус­тий лист яб­луні, свіжий та зе­ле­ний, на лис­ню­чий лист груш на зе­леній спа­дистій горі за Рос­сю, потім зирк­нув на свою жінку на її очі, що аж бриз­ка­ли промінням, і важ­ко зітхнув. Про­був­ши дов­гий час на вольній волі, він за­мя­ки­нив­ся й навіть тро­хи роз­ле­дащів. Він зга­дав, що завт­ра вранці тре­ба бу­де по­ки­нуть цей са­док і хо­ло­док, по­ки­ну­ти осе­лю, од­лу­читься на дов­гий час од жінки й дітей. І нес­подіва­но сму­ток спав на йо­го сер­це, не­на­че вранішня імла на сад­ки та вер­би. Він грав нев­важ­ли­ве, все по­ми­ляв­ся. Щось неп­риємне не­на­че зак­ра­да­лось до йо­го десь з яко­гось за­кут­ка, з за­тиш­но­го ку­точ­ка, не­на­че чи­га­ло на йо­го десь з-за кущів. Са­мий са­док для йо­го очей не­на­че збляк і по­темнішав.

Зате ж усім іншим гра­чам бу­ло ду­же ве­се­ло за сто­лом в затінку од зе­ле­но­го гілля та в хо­лод­ку: після важ­кої нудьги в глу­шині гос­тям бу­ло приємно й ве­се­ло в то­ва­ристві. Май­ське чу­до­ве не­бо, пиш­ний га­ря­чий день, зе­ле­не гілля яб­лунь та груш - все це не­са­мохіть приємно во­ру­ши­ло нер­ви, на­во­ди­ло ве­се­лу нап­ра­ву на ду­шу кож­но­го. А дрібне ще­бе­тан­ня пта­шок та вря­ди-го­ди цівкан­ня та тьохкан­ня со­ло­вей­ків в ку­щах, не­на­че му­зи­ки, приг­ра­ва­ло до пиш­ної обс­та­ви й ще більше над­да­ва­ло ве­се­лості. Був май над­ворі, був май і в душі кож­но­го. Різкі го­ло­си птаст­ва зачіпа­ли й во­ру­ши­ли нер­ви, як різкі зву­ки ар­фи.

Незабаром і за сто­лом по­ча­лось му­ги­кан­ня та тихі приспівки. Су­хор­ля­вий мо­ло­дий су­до­вик за­тяг те­нор­цем якоїсь пісеньки. Глад­кий док­тор пус­кав ни­зо­вим ба­сом якісь урив­ки з якоїсь невідо­мої арії. Пу­за­тий ми­ро­вий не­на­че зак­ва­кав по-жаб'ячій: «Диб-диб на се­ло; кив-морг на йо­го!». Сму­ток Літо­шевсько­го швид­ко сти­шив­ся під впли­вом май­сько­го дня. Літо­шевський, пад­ко­ви­тий до співів, і сам нез­чув­ся, як за­тяг урив­ки арії з Ріго­лет­то. Софія Ле­онівна, витріщив­ши очі на Ни­ко­лаідо­са, і собі по­чу­ти­ла май­ське натх­нен­ня й ти­хенько за­ве­ла якоїсь пісеньки. Стіл під яб­лу­нею ніби й собі од­гук­нув­ся на пта­ши­не ще­бе­тан­ня з гілля, ніби йо­го лу­на. Ці два хо­ри ніби пе­ре­гу­ку­ва­лись в гіллі.

В мо­ча­рах по потічку та десь у Росі вря­ди-го­ди ква­ка­ли жа­би. Гості од ве­се­лої нап­ра­ви то му­ги­ка­ли, то гу­па­ли, то пи­ща­ли, то ніби ква­ка­ли, хто ни­зо­вим ба­сом, а хто те­нор­цем. На ву­лиці на шля­ху зда­ва­лось зда­ле­ки, що там десь в гу­ща­вині ніби роз­по­чи­на­ють ква­кать та рипіть жа­би на не­го­ду уся­ки­ми го­ло­са­ми або ніби в те­атрі му­зи­ки по­чи­на­ють нап­рав­лять пе­ред гран­ням свої скрип­ки та конт­ра­ба­си, і бренька­ють, і скрип­лять, і рип­лять. По­се­ред то­го чуд­но­го скрипіння вря­ди-го­ди гу­пав, ніби бу­бон, низький бас-окта­ва глад­ко­го док­то­ра.

Софія Ле­онівна то­ненько приспіву­ва­ла й усе пильно при­див­ля­лась до Ни­ко­лаідо­са. Во­на ло­ви­ла йо­го швид­ке зир­кан­ня на неї. І ті здо­рові, сли­ве чорні очі ніби за­па­лю­ва­ли її сер­це. Во­на вга­ду­ва­ла в йо­му га­ря­чий пал сер­ця, що ду­же при­па­дав до її по­чут­ли­вої вдачі. В неї по­ча­ли по­ма­леньку во­ру­шиться дум­ки та гад­ки, щоб за­раз після од'їзду чо­ловіка роз­по­чать з Ни­ко­лаідо­сом ро­ман, і ро­ман не аби­який, а пов­ний при­год, пов­ний ко­хан­ня без краю, без впи­ну.

«Як би йо­му на­тяк­нуть за це? Як би йо­му да­ти знать? Тре­ба якось до­би­рать спо­со­бу, по­ко­рис­ту­вав­шись ви­пад­ком…» - йшла в неї дум­ка ра­зом з її то­неньким співом.

Николаідос одвів очі од карт і зир­нув