Читати книгу - "Гастролі, Нечуй-Левицький"

Николаідос і собі осміхнувсь до неї. Йо­го чер­воні повні ус­та не­на­че роз­су­ну­ли густі чорні ву­са й блис­ну­ли з-під усів чер­во­няс­ти­ми різки­ми фар­ба­ми.

«Палкі очі, пев­но, га­рячі й ус­та. Ці ус­та осміхну­лись до ме­не, зад­ля ме­не, в од­повідь мені… Я дав­ненько примічаю, що він до ме­не не ду­же бай­ду­жий… А мо­же, то йо­го гру­бенькі сол­датські жар­ти? Тре­ба до­кон­че по­ко­рис­ту­ва­ти­ся чо­ловіко­ви­ми гаст­ро­ля­ми. Гаст­ролі, ма­буть, бу­дуть дов­генькі. Мо­же, я нап'юсь щас­тя, вп'юсь дос­хо­чу ко­хан­ням… А яке ко­хан­ня обіцяє йо­го пал­ка східна вда­ча!»

Софія Ле­онівна спус­ти­ла віка й вії, за­ду­ма­лась і ле­ге­сенько зітхну­ла. Зо­лоті надії за­ми­готіли в неї в серці. Во­на сли­ве пе­ресвідчи­лась, що ті надії мо­жуть от-от не­за­ба­ром справ­диться, як приємні сни.

І їй нес­подіва­но за­ма­ну­лось, щоб чо­ловік мерщій виїжджав з оселі, хоч би й за­раз ус­тав з-за сто­лу й їхав собі ку­дись да­ле­ко, або щоб зник ку­дись з оселі, хоч би та­меч­ки на місці крізь зем­лю пішов, і щоб во­ни зос­та­лись тільки вдвох з Ни­ко­лаідо­сом під цією гілляс­тою гру­шею в за­хисті гус­то­го лис­тя та гілок од усіх лю­дей.

Вже сон­це дав­но звер­ну­ло з півдня. Срібляс­те вранішнє проміння сон­ця зміни­лось на жов­то-зо­ло­тис­те. Це був знак, що вже сон­це звер­ну­ло з півдня й по­вер­ну­ло на вечірній пруг. А гості все гра­ли в кар­ти. Во­ни бу­ли б ладні грать і до ночі, але Літо­шевський на­га­дав жінці, що вже час обідать. Софія Ле­онівна по­чим­чи­ку­ва­ла до по­коїв і тро­хи зго­дом вий­шла й зап­ро­си­ла гос­тей на обід. Гості од­ма­га­лись, бо во­ни вже вдо­ма по­обіда­ли. Але гос­по­ди­ня по зви­чай­ності все зап­ро­шу­ва­ла й навіть на­ма­га­лась.

- Але ж ми нес­подіва­но зай­шли до вас на кар­ти, - обізвавсь док­тор. - Пев­но, ви не встиг­ли на­го­ту­вать по­жив­ку на стільки ротів. Ми вас об'їмо, а ви че­рез нас бу­де­те го­лодні.

- Ну, ви завсігди нас не скрив­ди­те. Я завсігди по містах, де чо­ловік співав в опері, го­ту­ва­ла на обід зо дві, зо три зайві порції або ще й зай­вий який­сь при­ва­рок, якусь зай­ву пот­ра­ву, бо, бач­те, в чи­ма­лих містах та ще й до ар­тис­та до­ко­неч­но сли­ве щод­ня візьме та й не­на­ро­ком зас­ко­че який­сь гість і пот­ра­пе, мо­же й зу­мис­не, са­ме на обід. І те­пер на селі я звик­ла дер­жа­тись цього місько­го зви­чаю: в ме­не го­ту­ва­ли де­що й зай­ве, - ска­за­ла гос­по­ди­ня.

Вона й справді в містах щод­ня го­ту­ва­ла на обід зай­вий по­жи­вок, бо при­на­ди­ла до се­бе сту­дентів та уся­ких мо­ло­дих па­ни­чиків. Ці мо­лоді хлопці дізна­лись за її зви­чай і по черзі забіга­ли до неї на дар­мо­вий обід та ви­пи­вач­ку по два або й по три ра­зи на тиж­день.

- Коли ви вже вдо­ма по­обіда­ли, то в нас по­по­луд­нуєте, бо в ар­тистів обід тоді, ко­ли зви­чай­но в лю­дей бу­ває ве­че­ря, та ще й пізня, - ска­зав ха­зяїн.

- В ме­не ко­ли бу­ло ніхто не на­го­диться на обід, то за те мої два ко­ти вже бен­ке­ту­ють. Та й те­пер, ко­ли ви не схо­че­те обіда­ти, то зай­вий по­жи­вок спо­жи­вуть мої ко­тя­ки, - ска­за­ла в жарт гос­по­ди­ня.

- Невже ваші ко­тя­ки такі не­на­жер­ливі, що справ­ляться за чо­ловіка? - спи­тав у жарт ми­ро­вий.

- Атож! - ска­за­ла гос­по­ди­ня. - Во­ни вдвох спо­жи­вуть їжі стільки, скільки ви один.

- Признатись, я до цього ча­су не знав, що су­ма з двох котів рівняється од­но­му ми­ро­во­му, - ска­зав ми­ро­вий і за­ре­го­тавсь на ввесь са­док.

- Цікаво зна­ти, з скількох котів су­ма рівня­лась би мені? - спи­тав док­тор.

- Мабуть, і двох котів на вас не вис­та­че, бо че­ре­вані вжи­ва­ють їжі ду­же ма­ло, - обізвав­ся ха­зяїн.

Хазяйка зап­ро­си­ла гос­тей до по­коїв. Стіл аж зах­ряс під за­кус­ка­ми та уся­ки­ми наїдка­ми та на­по­ями. Пляш­ки з чу­до­вою горілкою, з ви­на­ми та ліке­ра­ми тяг­лись ряд­ком од краю до краю сто­ла. На столі, не­на­че якимсь чу­дом, бу­ли навіть збит­ки, зви­чай­ні в ар­тистів, навіть що­денні. Гості, хоч вже й по­обіда­ли, але на­ки­ну­лись з жа­до­бою вдру­ге на смач­ний обід і до­па­лись до пот­рав, на­че го­лодні вов­ки до вівці. Ни­ко­лаідос їв за двох, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло, і все за­пи­вав кож­ну пот­ра­ву доб­рим ви­ном або на­лив­кою. Гості їли хап­ком, якось нер­во­во, бо їм хотіло­ся швид­ше знов сісти за кар­ти: во­ни тер­ну­ли так, що й рісоч­ки на столі не зос­та­лось, і сільські шлун­ки та кен­дю­хи без ва­ди спро­мог­лись пе­рет­ра­вить два тривні обіди за день. По обіді ха­зяїн знов зап­ро­сив гос­тей сісти за кар­ти.

- Мені ви­бач­те: не ся­ду за кар­ти, бо тре­ба поспіша­ти на вок­зал. Над­хо­де вечір. Тре­ба ха­па­тись, щоб вий­ти на­зустріч вечірньому поїздові, - од­ма­гавсь Ни­ко­лаідос.

- Та вже на цей ви­па­док по­миніть ви поїзд та сідай­те за кар­ти, - прип­ро­шу­вав гос­по­дар.

- Коли ж в ме­не помічник геть-то цуп­кий на вда­чу, лай­ли­вий, ще й до то­го ви­каж­чик. Ви­ка­же пся­юха і за­раз по­дасть звістку до Києва, що я од­ми­кую од служ­би, бо він сам мос­титься на моє місце, - од­ма­гав­ся Ни­ко­лаідос.

Але ніби якась не­пе­ре­мож­на й не­по­бор­на си­ла тяг­ла йо­го й ма­ни­ла під гілляс­ту яб­лу­ню в за­ти­шок та хо­ло­док, де на зе­ле­но­му столі ва­ля­лась в без­ладді при­над­на спо­ку­са. Кар­ти, не­на­че ру­сал­ки, ма­ни­ли йо­го в той зе­ле­ний за­ку­ток.

- Ет! Раз ро­ди­ла ма­ти, - раз і про­па­да­ти! За всі го­ло­ви! Ходім! Мо­же, одігра­юся хоч тро­хи, - ска­зав Ни­ко­лаідос щи­ро на­род­ною мо­вою, кот­ру він ще змал­ку пе­рей­няв од ук­раїнських се­лян, хоч потім зго­дом і за­нед­бав пот­ро­ху в військовій службі.

І во­ни знов по­тяг­ли­ся під чарівну яб­лу­ню, не­на­че їх ма­ни­ли звідтіль зе­ле­но­окі ру­сал­ки або при­над­жу­ва­ли співучі гарні си­ре­ни надз­ви­чай­но чарівни­ми співа­ми.

Посідавши кру­гом сто­ла, во­ни по­за­па­лю­ва­ли папіро­си. Ха­зяїн по­дав Ни­ко­лаідо­сові ци­га­ру, бо знав, що він лю­бе ци­га­ри й ку­ре їх за­люб­ки. Бла­кит­ний ди­мок по­вивсь поміж гіллям яб­луні й не­на­че зап­лу­тав­ся в зе­ле­но­му листі. Не­за­ба­ром вий­шла й Софія Ле­онівна, так са­мо з папірос­кою в гу­бах. Во­на зо­ри­ла очи­ма, не­на­че зда­ле­ки кміти­ла, де б бу­ло догідніше й приємніше сісти.

- Софіє Ле­онівно! - гук­нув Ни­ко­лаідос приємним ба­ри­то­ном. - Сідай­те ко­ло ме­не: мо­же, ви за­ма­ни­те до ме­не та­лан та щас­тя.

Він мерщій схо­пивсь з місця, прис­та­вив побіч се­бе стільця, прис­ко­чив до неї, вхо­пив її під ру­ку й сли­ве си­лою по­са­див ко­ло се­бе на стільці. Гос­по­ди­ня по­чу­ти­ла, що він на ході над­то вже стис її пов­ну си­ту ру­ку своєю су­хор­ля­вою ру­кою ще й на­че при­гор­нув щільно до се­бе.

- Отак бу­де га­разд! Гра­ти­ме­мо вдвох вкупі. Або мій, або ваш та­лан спри­яти­ме. Мо­же, нам