Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Лихі люди, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Лихі люди, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лихі люди" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 20
Перейти на сторінку:
тінь мов хто уко­пав се­ред ха­ти, стоїть во­на, то підска­кує вго­ру, то опус­кається униз; а тінь По­пен­ко­ва ні вси­дить, ні встоїть, ні вле­жить. То во­на опини­ться ко­ло тіні Жу­ко­вої, зад­рав­ши до­го­ри од­ну но­гу; то ся­де і ко­ли­шеться нарівні з тінню Пет­ро­вою; то скло­ниться до тіні Шестірно­го, мов хо­че поцілу­ва­ти­ся з нею; то заскач­е-застрибає по всій хаті, по всіх кут­ках… Ко­ли тіні стри­ба­ють, біга­ють, тру­сяться, то­ва­рист­во, не приміча­ючи то­го, ве­де мир­ну роз­мо­ву. По­пен­ко роз­ка­зує про своїх знай­омих бур­саків; про їх зав­зят­тя, про п'яницькі бен­ке­ти, про роз­бої цілої вал­ки об­хо­ду, про попівен, попів, ма­ту­шок.

- Попенку! - обізвав йо­го Жук: - Оце ти роз­ка­зуєш нам про свою братію, - смієшся, глу­зуєш з неї. А що ти ду­маєш за се­бе? Ку­ди се­бе притк­неш, де подіси­ся? Ма­буть, як і дід, прадід та батько, по­юр­туєшся, пок­ру­тиш­ся, по­ки мо­ло­дий, а там - і собі, про­тер­тою ни­ми стеж­кою підеш… Візьмеш за ру­ку яку попівну, по­ве­деш її в церк­ву, на­ре­чеш своєю жі­нкою, ста­неш по­пом, зів'єш своє куб­ло та й бу­деш бо­жу служ­бу пра­ви­ти, на­рож­де­них хрес­ти­ти, по­мер­ших хо­ва­ти, мо­ло­дих вінча­ти?.. Чи як?


- Атож! - од­ка­зав По­пен­ко: - Учись, учись у цій прок­лятій бурсі, та й по­кинь хіба на са­мо­му кінці? Себ­то: пливи-плив­и, та на бе­резі і вто­пи­ся?.. Ні, мо­же, і по­гу­ляю який там рік, або два, по­ки ви­шу­каю ба­гат­шу попівну, та кра­щу пара­фію; а там… пост­ри­жу­ся.- Нам один шлях!


- Чого один? А далі вчи­тись? - пи­та Жук.


- В ака­демію? Ну її, ще в ченці пост­ри­жуть.


- А в універ­си­тет? Те­пер же і вам мож­на…


- Чого я ту­ди піду? чо­го я там не ба­чив? Хіба мені уні­верситет хліба дасть? Тут уже пев­не знаєш, що хліб бу­де, а там - по­по­шу­кай йо­го! Ба­га­то до­во­ди­лось ба­чи­ти сту­дентів, що в дра­них шта­нях хо­дять…


- Та-ак! - од­ка­зав Жук і за­мовк, за­ду­мав­ся.- Та воно, і по­пом був­ши, мож­на лю­дям доб­ро ро­би­ти, - тро­хи зго­дом мо­вив.- Та ще, ди­вись, чи не більше, ніж ко­му дру­го­му, бо піп так близько стоїть до на­ро­ду; лю­ди звик­ли йо­го батю­шкою зва­ти… От і будь їм за батька, Грицьку! За­ве­ди шко­лу - учи­ти­ся; у свя­та - на­родні бесіди, по­учай уму-ро­зу­му. По­га­но, що у вас ме­ди­ци­ни не вчать; во­на б як­раз пригоди­лася по­пові.


- Ту-у-ди!- розтягаючи, од­ка­зав По­пен­ко.- Ра­ди чо­го я це все бу­ду ро­би­ти? Що во­но мені, хліба дасть? гро­шей дасть?.. Мужик по­ки ще тем­ний, то і в бо­га вірує; а вивчи­ться - він і церк­ву за­бу­де, а про ба­тюш­ку - по­ми­най як зва­ли! Прий­деться йо­му ко­ли не з го­ло­ду зди­ха­ти, то над су­харем да­ви­ти­ся; та ще й з поученій твоїх він наг­лу­миться…


- Зовсім не так, Грицьку… Зовсім не те… На­род ніко­ли не за­бу­ває то­го доб­ра, що йо­му зро­биш… Тільки ро­би справж­нє доб­ро, а не шу­кай сла­ви та гро­шей че­рез йо­го… Шко­лу пос­тав так, щоб ви­хо­ди­ли з неї не пи­сарі-п'явки, а грамот­ні лю­ди.


- Та ра­ди чо­го я це бу­ду ро­би­ти? - скрик­нув Попен­ко. - У ме­не, мо­же, бу­дуть свої діти, кот­рих тре­ба до ро­зу­му до­вес­ти! Си­нам - вос­пи­таніє да­ти, доч­кам, - при­да­не на­дбати… бо хто те­пер бе­ре безп­ри­да­нок? Хто ж мені усе це дасть? Твоя шко­ла, твій мир?


- То він, бач, ду­ма, - усміха­ючись, мо­вив Шестірний, - що гро­ма­да са­ма своїми си­ла­ми виб'ється в лю­ди!


- Атож, від ко­го ж їй по­мочі жда­ти? Шестірний зарегота­вся­.


- Чого ж ти ре­го­чеш? Ну, ка­жи, що ду­маєш?


- Я? - спи­тав Шестірний.- Я ду­маю так: по­па­дись ти оце ко­му-не­будь з та­ки­ми дум­ка­ми, то й бу­де тобі на горіхи… Гу­ля­ти­меш там, де Сидір ко­зам ро­ги пра­вить!


- Чого? що ж я ка­жу та­ке?


- Як що? Хіба не вид­но, ку­ди ти стри­жеш? Гро­ма­да, мов­ляв, са­ма се­бе знає! їй не тре­ба ні стар­ших, ні…


- Воно, ко­ли хоч, то кра­ще б бу­ло, ко­ли б усі бу­ли рівні, - по­чав Жук.- Оже, ко­ли цього ще не­має, то я йо­го і не чіпаю. Я ка­жу тілько, що гро­маді нічо­го від те­перішніх своїх стар­ших доб­ра жда­ти. Ко­ли са­ма во­на не прид­бає, то да­ремні її надії!


- Як же во­на са­ма прид­бає?


- А ось як… По-моєму, усяк, хто тро­хи ви­ще став від сірої ма­си на­ро­ду, - не лізь у па­ни, не ви­си­сай з на­ро­ду крові, а віддай на­ро­дові все те, що че­рез йо­го прид­бав.- Се ка­жу­чи, Жук ус­тав - і пог­ляд йо­го світив на всю ха­ту.


- Що я че­рез на­род прид­бав? - до­пи­ту­вав­ся Шестірний: - на­уку дав мені твій на­род?


- Дав! - з за­па­лом відка­зав Жук.- Він гроші дав, щоб те­бе нав­ча­ли!


- А віддай йо­му на­зад ті гроші, то, ду­маєш - на­уку за­ве­де він на них? У шин­ку проп'є!


- Що ти сим хо­чеш ска­за­ти?


- Що без пра­ви­телів твій на­род ні к бісу не го­диться!


- Хто ж про се спо­рить? Ти ме­не не ро­зумієш… На­що і пра­ви­телі, як не на те, щоб вес­ти на­род упе­ред? Знай же це! Тілько ж знай і те, що пра­ви­тель твій ніко­ли не від­дасть усього своєму на­ро­дові. Він ніко­ли не зре­четься ні сво­го пра­ва, ні своєї власті - ні тоді навіть, ко­ли вдасть йо­го зовсім не потрібна бу­де!


- Такого ча­су ніко­ли не бу­де! - од­ка­зав Шестірний.- Завж­ди бу­дуть поміж людьми ви­ки­да­тись і ро­зумніші від дру­гих і удатніші. Во­ни-то і бу­дуть пра­ви­ти гро­ма­дою.


- Чи пра­ви­ти-то? А чи не пильну­ва­ти про гро­мадське доб­ро, без тво­го пра­ве­жу?


- Тож - і доб­ро пильну­ва­ти… Жук, мов опа­ре­ний, ски­нув на Шестірно­го грізний пог­ляд.


- Ти, пев­но, в уп­ра­ви­телі полізеш? - якось глу­хо за­пи­тав він.


- Атож! Шир­ша пос­тать - більше наж­неш, Огонь у печі по­тухав; пе­ре­горіле угілля тліло, та вже не да­ва­ло то­го світу. Ще спе­ре­ду виднілись чер­во­ну­ваті пос­таті то­ва­рист­ва; за­те за спи­ною сто­яла ніч і за­ли­ва­ла все тем­но­тою. При ос­танніх сло­вах Шестірно­го у печі звідкись невідо­мо схопи­вся то­ненький стру­мо­чок ог­ню, вид­ко, знай­шов­ся десь не­пе­ре­горілий пру­тик, і огонь освітив усю ха­ту. Об­лич­чя Ше­стірного вис­ту­пи­ло яс­не, мо­ло­жа­ве, з біли­ми ви­щи­ре­ни­ми зу­ба­ми, на­че зби­ра­ло­ся уп'ястись ни­ми в ко­го-не­будь. Об­лич­чя Жу­ко­ве бу­ло хму­ре-чор­не, а очі ки­да­ли гнівний гост­рий пог­ляд. За спи­ною, на­че стов­пець, сто­яв По­пен­ко, з за­ло­же­ни­ми в ки­шені ру­ка­ми; а Пет­ро сидів ря­дом з Жу­ком і доб­рим пог­ля­дом ди­вив­ся на йо­го, не­мов зби­рав­ся ска­за­ти: "Годі, пе­рес­тань! тут не знай­ти тобі теп­ло­го привіту своїм оди­но­ким дум­кам… Бач, яким хо­ло­дом навк­ру­ги ди­ше!" - То бу­ло на хви­ли­ну.


Прутик, гну­чись у три по­ги­белі, не за­ба­рив­ся згоріти - і світ по­тух; білий попіл прик­рив звер­ху чер­во­не вугілля… Повіяло справді хо­ло­дом;

1 ... 9 10 11 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихі люди, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихі люди, Мирний"