Читати книгу - "Голодна воля, Мирний"

- Ти змерз­ла. Я те­бе пригрію хоч сіря­чи­ною.- І, при­гор­нув­ши до се­бе, він прик­рив її по­лою, її круг­ле пле­че са­ме прий­шлось ко­ло йо­го бо­ка. Крізь тон­ку со­роч­ку він чув, як її тіло горіло. Він її ще ближ­че при­тис­нув до се­бе і об­вив усю своїм ши­ро­ким сіря­ком. Во­на здри­гу­ва­ла.

- Отак, отак! - ка­зав він, при­гор­та­ючи її, - щоб не за­мерз­ла.- І, зирк­нув­ши у блис­кучі очі, приг­нув­ся. Во­на по­чу­ла на своїй щоці теп­ле зітхан­ня, га­ря­чий поцілу­нок. Во­на ще ближ­че при­гор­ну­ла­ся, їй зда­ло­ся так гар­но, так теп­ло ко­ло йо­го.

- Мотруню! сер­це моє! - і зно­ву поцілу­нок… зно­ву… Він, здається, крав­ся все ближ­че та ближ­че до її ро­же­вих уст. Во­на по­вер­ну­лась і нез­чу­ла­ся, ко­ли і як зли­ла­ся своїми ус­та­ми з йо­го. Щось її на­че вщип­ну­ло і об­ля­ло та­кою со­лод­кою уто­мою. Во­на не зду­жа далі іти і, об­вив­ши ру­ка­ми йо­го шию, скло­ни­ла свою важ­ку го­ло­ву йо­му на гру­ди. Во­на чує, як у йо­го сер­це сту­ка і, здається їй, - во­на зай­мається, вся го­рить, і їй так гар­но горіти тим ог­нем, тліти на та­ко­му жа­ру.

А він од­но шеп­че:

- Утечемо, моя доб­рая! Уте­че­мо. Хіба ма­ло ти звіда­ла тут го­ря, од­ли­ла га­ря­чих сліз? Коні у па­на добрі. До світа - і вітер нас не здо­же­не.

- Куди? до батька-ма­тері?

- Ні, сер­це. Далі-далі. Світ за очі. Щоб і лю­ди нас не ба­чи­ли, щоб їх гомін не ля­кав на­шо­го щас­тя.

- Ох, Ва­си­леч­ку! - ска­за­ла во­на, по­вер­ну­ла йо­го ли­це до міся­ця і, заг­ля­нув­ши своїми ог­нен­ни­ми очи­ма у йо­го очі, при­гор­ну­ла­ся до йо­го, дзвінко поцілу­ва­ла… Зем­ля, здається, за­ко­ли­ха­ла­ся під йо­го но­га­ми. Він на­че по­су­нув­ся з го­ри. Ко­ли він очу­мав­ся, її вже не бу­ло ко­ло йо­го. Він сидів на землі, ко­ло йо­го ря­дом ле­жав йо­го чор­ний сіряк і чи­ясь ско­ра хо­да роз­да­ва­ла­ся аж на га­ле­реї. Він бо­жевільне по­зир­нув кру­гом, - пус­то-глу­хо. Одні тіні від гус­то вкри­тих жов­тою листвою ви­шень ко­ли­ха­ються ко­ло йо­го по землі, стри­ба­ють йо­му у вічі. йо­му ста­ло так зра­зу бо­ля­че і гірко… га­ря­че зітхан­ня наміря­ло­ся на­че розірва­ти йо­му гру­ди, і він від не­мочі зліг на сіряк.

IIІ

Як не прис­та­вав Ва­силь до Мотрі: уте­че­мо, во­на завж­ди уміла вик­ру­чу­ва­тись так, що не ска­же йо­му нічо­го. Ско­ро зи­ма нас­та­не. Де ми бу­де­мо схо­ди­тись, де бу­де­мо ба­чи­ти­ся? Во­на і поп­ла­че, а все-та­ки нічо­го не ска­же. Нас­та­ла зи­ма. Гли­бо­ким снігом по­за­но­си­ло ко­лись зе­лені го­ри, у сад­ку поміж де­ре­ва­ми по­на­си­па­ло ку­чу­гу­ри. Там, де со­лов'ї ще­бе­та­ли, те­пер вітер, на­че го­лод­ний вовк, виє. Тяж­ко Ва­си­леві. Поблід він, за­сох, на се­бе нес­хо­жий. Як­що по­ба­чить Мот­рю у неділю в церкві - то й га­разд. Обміня­ються во­ни німим пог­ля­дом.- Ску­чи­ла я за то­бою, - ка­жуть ясні жур­ливі очі Мот­рині.- Не пос­лу­ха­лась ме­не! - до­ко­ря своїми Ва­силь. Та отак, не про­мо­вив­ши од­но дру­го­му сло­ва, і розійдуться до дру­гої неділі або яко­го свя­та.

Сумно ми­на­ла зи­ма. Ні од­на чут­ка про во­лю не до­хо­ди­ла до кріпаків. Прош­лу зи­му і літо скілько бу­ло го­мо­ну про неї, а се, на­че все крізь зем­лю про­ва­ли­ло­ся: ніхто нічим не по­ра­дує, не зве­се­лить.

- Казали, во­ля бу­де - та так і збре­ха­ли, - го­моніли між со­бою лю­ди.

Нетерплячі тілько зітха­ли. Най­більше всіх Ва­силь, йо­му все те­пер об­рид­ло, на­до­лу­жи­ло. Са­ме жит­тя зда­ва­ло­ся та­ким гірким та па­кос­ним. А тут ще і Йо­си­пен­ко підпіка та підогріва. То ко­нюш­ня чо­му не ви­чи­ще­на, то са­рай не ви­ме­те­ний. На­че би­те скло, Ва­силь ков­та ті гіркі до­ко­ри, і гост­ри­ми но­жа­ми по­вер­та­ються во­ни в йо­го серці. Він би вже дав­но ог­риз­нув­ся і ок­ри­сив­ся про­ти пансько­го по­ли­га­ча… Не дай же, бо­же, справ­диться йо­го свар­ка: з дво­ру те­бе, як дох­лу со­ба­ку, ви­ки­ну з усім гузд­ром! І він більше не по­ба­че Мотрі, во­на навіть не зна­ти­ме, де він дівся. Кра­ще йо­му змов­ча­ти сьому на­пас­ни­ку, кра­ще пе­ре­терпіти ли­ху го­ди­ну… Он вес­на йде. Роз­та­нуть сніги, сад­ки розів'ються… А мо­же, йо­му та­ки вдасться ула­ма­ти її. А йо­му - аби її вир­ва­ти, а там йо­му ніщо не страш­но на світі. Страш­но, як її за­му­чать тут.

Іноді він нав­па­ки ду­має: "Ну ра­ди ко­го я тут мучу­ся? Ка­зав я їй, при­сог­ла­шав - уте­че­мо… Не хо­че? І хай ги­не собі. Чо­го ж я бу­ду ги­ну­ти тут? Нап­лю­ва­ти на все. Діжду ночі - про­щай, ко­му ми­ла на­пасть та не­во­ля!" А прий­де ніч - жаль цуркою скру­тить йо­му сер­це. Прой­має наскрізь ду­шу, од­бе­ре си­лу, од­бе­ре міць. Як він най­до­рож­че для йо­го усього на світі ки­не до­му­чу­ва­ти отим ка­там? Ні, ко­ли по­ки­да­ти, то ра­зом кра­ще ги­ну­ти. Ні, ще він не здурів, не збо­же­волів. І на дру­гий день Ва­силь чис­тить ко­нюш­ню, ко­ней, вимітає са­раї, об­ти­рає ко­зир­ки-са­ни, - як і вчо­ра, як і по­зав­чо­ра.

З вес­ною зно­ву прий­шла чут­ка про во­лю. Не­за­ба­ром, не­за­ба­ром во­на прий­де. Не більше ро­ку прой­де і - во­ля. "Рік? Лег­ко ска­за­ти рік, - ду­мав Ва­силь.- Ко­ли кож­на хви­ли­на, як іржа упи­вається в те­бе, як шашіль то­че. А то рік? Кра­ще б і чут­ки вже не бу­ло, та зра­зу. А то по­ма­нять-по­ма­нять, та і зно­ву жди".

Літом, прав­да, лег­ше ро­биться. За­бу­ваєш об своїй не­волі. Підеш у са­док, цвіте так усе, пташ­ки ще­бе­чуть. Псьол, як дзер­ка­ло, бли­щить про­ти сон­ця, - простір усю­ди, розкіш. І без волі - во­ля. А тут ще, ди­вись, Мот­ря вис­ко­че. Утіше, при­гор­не йо­го.

- Утіхо моя! - ка­же Ва­силь.- Ра­ди те­бе тілько сю зи­му зи­му­вав.

- Підожди, дож­де­мо волі - не так за­жи­ве­мо.

- Поберемося ми, Мот­ре.

- Що б ро­би­ла я тут без те­бе? Умер­ла б досі, - хва­литься во­на.

Василь по­дуж­чав - по­бадьорішав. Зно­ву з Йо­си­пен­ком ру­бається, не всту­па йо­му ні в чо­му. До­са­да Йо­си­пен­кові. Він знай ло­вить на чо­му-не­будь Ва­си­ля. Раз зас­тав їх в сад­ку. Мот­ря з-за кущів пе­ре­ки­да­ла­ся з Ва­си­лем жартівли­ви­ми річа­ми. "Еге", - по­ду­мав Йо­си­пен­ко. І з то­го ча­су по­чав за обо­ма поміча­ти.

На іме­ни­ни па­нові зовсім був піймав. Не вте­чи він від па­на, роз­ка­жи усе по га­ря­чих слідах, - бог зна, чим би во­но кінчи­ло­ся. Пев­не, Ва­си­ля дав­но спро­ва­ди­ли б з дво­ру, та й Мотрі діста­ло­ся б. Бу­ло вже раз так, як нак­рив пан ла­кея з гор­нич­ною: ла­кея кізяків різа­ти прис­тав­ле­но, а гор­нич­ну обст­риг­ли і, ви­ма­зав­ши го­ло­ву дьогтем, - виг­на­ли з дво­ру. Те жда­ло в дворі Мот­рю, та Мот­ря по­пе­ре­ди­ла. Во­на так укоська­ла па­на, що ще Йо­си­пен­кові діста­ло­ся.

- Шкода! Йо­си­пен­ко вже не в тій силі, що був, - шу­шу­ка­лись дво­рові між со­бою, і не ста­ли так па­да­ти біля йо­го,