Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Голодна воля, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Голодна воля, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Голодна воля" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 23
Перейти на сторінку:
Ніко­го ти не знаєш. Ніхто те­бе не знає. Сам собі.

- Добре вам. Нам так не мож­на.


- Чому не мож­на? Хіба і вас не рівняє панський на­ли­гач?


- Правда твоя, - по­ду­мав­ши, ска­за­ла во­на.- Та чо­му во­но так? Усі, ка­жуть, пе­ред бо­гом рівні, а бач: один у не­волі скніє, а дру­гий п'є, роз­ли­ває сльози людські.


- То лю­ди-со­ба­ки так за­ве­ли, - гірко од­ка­зав він.


- Люди? що ж тим лю­дям ро­би­ти?


- Що ро­би­ти? Би­ти, да­ви­ти па­кос­ників, - он що ро­би­ти.


- Чому ж їх не б'ють? не дав­лять? - од­но до­пи­тується во­на.


- Того, що лю­ди дурні. Да­ли на се­бе яр­мо на­ки­ну­ти, а ски­ну­ти не­ма ке­бе­ти. Звикнися з тим яр­мом.


- А що ж роб­лять такі, хто не зви­кає? Ко­го да­вить те яр­мо?


- Що роб­лять? Тіка­ють більше.


- Куди ж ти вте­чеш? Це - манд­ри?.. - якось бо­яз­но, на­че зля­ка­ло її те сло­во, спи­та­ла во­на.


- Мандрівочка - на­ша тіточ­ка! - од­ка­зав він. Во­на тільки що розк­ри­ла рот, щоб ска­за­ти щось, як не­да­ле­ко від їх по­чу­ло­ся:


- Та де ж во­на діла­ся? Ку­ди во­на за­хо­ва­лась? Во­на зля­ка­но озир­ну­ла­ся кру­гом і, як опе­че­на, схо­пи­лась.


- Куди ти? - спи­тав він.


- Он ме­не ки­ну­лись. Шу­ка­ють. - Про­щай. Ви­ходь ко­ли-не­будь сю­ди…- і він не вспів поп­ро­ща­тись з нею, як во­на по­за ку­ща­ми побігла на­зустріч дівча­там.


- Бач і ми шу­каємо, ша­ри­мо її, а во­на он про­ход­жується.


- Я хо­ди­ла аж до ку­пальні. Там так гар­но, - ка­за­ла во­на…- Лис­тя ба­га­то по­на­па­да­ло. Вітру зовсім не­має. Теп­ло, як літом.


- Ходімо і ми.


- Ходімо.


І Мот­ря по­ве­ла дівчат геть у про­тив­ну сто­ро­ну від то­го місця, де зос­тав­ся Ва­силь.


Після то­го ра­зу Ва­силь частіше і частіше по­чав навіду­ва­тись у са­док. Іноді і до­щик осінній мо­ро­сить, а він після обіду за­бе­реться між гу­ща­ви­ну - сно­ви­гає. Отут во­на хо­ва­ла­ся, отут сиділа… І йо­му лег­ше й тепліше зро­биться на серці. Хоч од­на знай­шла­ся ду­ша та­ка, з кот­рою він по­ба­ла­кає як слід, кот­ра гли­бо­ко за­зи­ра­ла своїм чор­ним оком у йо­го ду­шу.


Коли яс­на лу­читься го­дин­ка, то й во­на вибіжить. Стрінуться, по­хо­дять по­за ку­ща­ми, по­ба­ла­ка­ють, во­на по­жаліється своїми бо­ля­ми, своєю до­са­дою і розійдуться за­до­во­лені обоє. Во­на з яко­го ча­су ста­ла хоч сумніша на­че, за­те рівніша, тих­ша, - не пе­ре­хо­ди­ла відра­зу од за­лив­но­го ре­го­ту до гірких сліз, як бу­ло спер­шу.


Раз у неділю Ва­си­ля стрів пан у сад­ку. Пан не сам був, а з дівча­та­ми. Сон­це так яс­но світи­ло і гріло, що па­нові аж ста­ло жар­ко. Він, ски­нув­ши шап­ку, ути­рав плат­ком своє си­те за­потіле ли­це і ре­го­тав­ся з ви­га­док та ігра­шок дівчат. А во­ни од­на пе­ред од­ною вих­ва­ля­ли­ся та біга­ли, кру­ти­ли­ся пе­ред ним, то стри­ба­ли од­на одній на плечі, то ло­ви­ли за довгі ко­си.


Одна Мот­ря покірно в сто­роні ішла собі, пох­ню­пив­шись.


- Чего ты, ми­лаш­ка, та­кая скуч­ная? - підійшов­ши до неї і вщип­нув­ши за білу круг­лу щічку, спи­тав­ся її пан.


Мотря пов­ни­ми су­му очи­ма ди­ви­ла­ся на па­на.


- То во­на ще не роз­гу­ля­ла­ся. Поз­вольте, ба­рин, нам її про­го­ни­ти, - ве­се­ло мов­лять до йо­го Анют­ка та Хівря.


- Прогоните, про­го­ни­те! - усміха­ючись, ска­зав він. Дві здо­ро­венні дівки, ухо­пив­ши її за ру­ки, пом­ча­ли по­пе­ред се­бе. Мот­ря бігла, спо­ти­ка­ла­ся, бо­яла­ся упас­ти.


Пан сто­яв, плес­кав у до­лош­ки і ре­го­тав­ся. На той час са­ме Ва­силь витк­нув­ся з-за ку­ща. По­ба­чив­ши па­на, він ски­нув шап­ку і вкло­нив­ся. Па­но­ве ли­це зра­зу по­чер­воніло, а очі по­ко­си­лись.


- Ты че­го здесь?


- Ходив, ба­рин, на ку­пальню по­ди­ви­тись.


- Твоє мес­то в ко­нюш­не. Сту­пай! - грізно ска­зав він і од­вер­нув­ся.


Василь тілько скрут­нув го­ло­вою та заск­рипів зу­ба­ми. Він чув там на­ни­зу крик Мотрі… У йо­го очах блис­кав­ки засвіти­ли і, тілько по­ба­чив­ши, що за Мотрею га­ня­ються дві дівки, він зас­по­коївся. "Гра­ються", - по­ду­мав він і по­хи­лив у двір.


День був гар­ний, а ніч ви­па­ла ще кра­ща. Ви­си­па­ли зорі по небі, зійшов місяць, пов­ний, здо­ро­вий, як діжа. Не­ма тієї со­няч­ної спе­ки. Ле­генький мо­ро­зець об­би­ва лист з де­ре­ва, ус­ти­лає тра­ву срібним інеєм. Ва­силь ще не пе­реб­рав­ся з сво­го літнього за­хис­ту у ха­ту - під сіря­ком са­ме доб­ре спа­ло­ся. Він ліг за­рані, та сон не впо­ко­ював йо­го. Крізь щіли­ни про­би­вав­ся місяч­ний промінь у йо­го тем­ну ко­нур­ку, ме­ре­жав яс­ни­ми по­яса­ми йо­го постіль і долівку.


Думки сну­ва­ли у йо­го го­лові. Він роз­ду­му­вав об своїм гіркім житті: "Сам му­чиш­ся і ба­чиш, як другі му­чаться. І як то дов­го во­ля за­ба­ри­ла­ся. Де во­на заст­ря­ла? Ко­ли б во­ля, од­ру­жив­ся б він на Мотрі, во­на та­ка доб­ра дівчи­на, і за­жив би. А то яке йо­го жит­тя бу­де? Та чи і віддасть лиш пан її йо­му? А вкрас­ти та на вільні сте­пи, - по­ду­мав він та аж усміхнув­ся.- А справді вкрас­ти. То ще по­пож­ди тієї волі, а то зра­зу та й во­ля. Сам собі дав во­лю. Та чи схо­че то во­на? А чо­му ж не схо­че? Он му­читься як, ще б не схотіла", - і він схо­пив­ся з пос­телі, на­ки­нув на се­бе сіря­чи­ну і вий­шов надвір. Ти­хо, яс­но. На чор­но­му дворі все спить, і со­ба­ки навіть по­за­ла­зи­ли в свої ко­ну­ри, А в гор­ни­цях, там на горі, де дівча­та, - ще й досі "світиться. А що, як піти в са­док: звідти видніше до їх, як підгледіти, що во­ни роб­лять? Чи й Мот­ря між ни­ми?- І Ва­силь мерщій пок­рав­ся в са­док. Кра­ду­чись, пробрав­ся він гу­ща­ви­ною ви­шень і вий­шов як­раз про­ти цвітни­ка. Місяць, підняв­шись уго­ру, пря­мо лив світ на га­ле­рею, де щось, скло­нив­шись на ре­шот­ку, сто­яло. Бист­рий пог­ляд Ва­си­ля зра­зу пізнав Мот­рю, і він тінню нап­ра­вив­ся ближ­че.


- Мотрушко! - ти­хо ок­лик­нув він її. Мот­ря стре­пе­ну­лась, підве­ла го­ло­ву, по­ди­ви­лась кру­гом і ти­хо зійшла з га­ле­реї. Уся в біло­му і об­ли­та місяч­ним білим світлом, во­на, на­че при­чу­да, ко­ли­ха­лась поміж ви­со­ки­ми ку­ща­ми квіток, по­да­ючись до йо­го.


- Чого тобі? - ти­хо спи­та­ла во­на, наб­ли­зив­шись до йо­го.


- Ти вже спа­ти зібра­лась… А мені не спиться…- глу­хо од­ка­зав він.


- Наші всі вже по­ля­га­ли. Мені душ­но у хаті, я і вий­шла про­хо­ло­ди­тись. Ходімо, по­хо­ди­мо.


Вона бу­ла в одній со­рочці та в білій спідниці. Чорні ко­си хме­лем по­роз­си­па­ли­ся по її круг­лих пле­чах.


- Ти змерз­неш, про­хо­ло­диш­ся.


- Мені душ­но, ходімо.


- А як те­бе ки­нуться?


- Хай собі! - і во­на пішла впе­ред. Він за нею.


- То ви гра­ли­ся сьогодні вдень, що ти так кри­ча­ла?


- Заманулося ж ста­ро­му чор­тові… нічо­го ро­би­ти…- і во­на сплю­ну­ла.


- Знаєш, що я на­ду­мав оце, Мот­ре? - прой­шов­ши тро­хи мовч­ки, спи­тав він.


- А що?


- Утечемо відсіль...


- Ку­ди? - і во­на стре­пе­ну­лась, на­че

1 ... 8 9 10 ... 23
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голодна воля, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голодна воля, Мирний"