Читати книгу - "Де зерно, там і полова, Кропивницький"

Би­чок. Отак кра­ще! Дай гос­подь, дай гос­подь!

Оле­на. Ма­мо, при­несіть мені со­роч­ку, ту, що я ви­ши­ва­ла Андрієві, во­на там, у ко­морі, я її по­да­рую своєму мо­ло­до­му. (Стеха пішла.) Йосип Сте­па­но­вич! Обніміть ме­не, при­горніть до сер­ця, та міцно-міцно!..

Бичок при­гор­тає її.

Ох, не так, не так! Щоб теп­лом об­да­ло все тіло, щоб вог­нем всю за­па­ли­ло!.. Цілуй­те ме­не: со­лод­ко, пал­ко!.. Ма­мо, час­туй­те Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча! Цілуй­те ж так, щоб у очах по­темніло! щоб сер­це роз­жеврілось!.. (Цілує йо­го). Отак, отак!.. (Одпи­хає йо­го). Геть, хо­лодні гу­би, як у мерт­ве­ця, ли­це як лід!.. Ох, які ж ви гидкі, гидчіш від жа­би!..

Стеха вер­ну­лась з со­роч­кою.

Бичок. Ли­це по­тепліє, і гу­би роз­жевріються, як при­гор­неться до сер­ця та­ка квіточ­ка, та­ка кра­леч­ка. (Хо­че об­ня­ти її).

Олена. Візьміть, Йо­сип Сте­па­но­вич, цю со­роч­ку!.. (Схо­пи­лась). Ма­мо, тре­ба ж мо­ло­до­му хуст­ку по­че­пи­ти! Шко­да, не­ма! Хоч би яку ста­реньку? Отакі ми злидні!.. Хіба при­че­пи­ти мо­туз­ку? А я, Йо­сип Сте­па­но­вич, пансько­го ро­ду, бу­ду пи­ти горілку, як во­ду! (Ре­го­че). Бач­те, хоч злидні ми, а все-та­ки з пи­хою! По­ро­ди­ла ме­не ма­ти у панськім бу­дин­ку, а ви­хо­ва­ла по хлівах та по му­рах. Батько відцу­рав­ся, ма­ти доч­ку ви­ко­ха­ла, і до ро­зу­му до­ве­ла, і з ро­зу­му зве­ла!..

Стеха. До­ню, до­ню, гріх тобі! Чим ти ме­не до­ко­ряєш?

Олена. Не до­ко­ряю, ма­мо! Я са­ма не тям­лю, що вер­зу, бо ма­ло ви­пи­ла. (Ухо­пи­ла пляш­ку і п'є на­хильці).

Бичок. Оле­но Юхимівно, годі-бо вам!

Олена (віддає пляш­ку). Те­пер вдо­вольни­лась!.. Зовсім ро­зум про­пи­ла!.. Усе зак­ру­ти­лось пе­ред очи­ма… Ох, як на душі лег­ко!.. Ма­мо, по­ра мо­ло­дим кня­зю і кня­гині постіль сла­ти! Ха-ха-ха!

ЯВА 4

Ті ж і Мар­тин.

Мартин (обірва­ний, тру­ситься з пе­ре­пою). Гос­по­ди вишній, чи я в те­бе лишній? Як п'ють, то ми­на­ють, як б'ють, то з ме­не на­чи­на­ють!

Бичок (з сер­цем). Чо­го ти, п'яню­го, прич­ва­лав?

Мартин. На весілля! (По­мов­чав). П'яню­гою ме­не ве­ли­чаєш, пе­ред людьми зне­ва­жаєш? А хто ж довів до цього? Гей, ку­ме, Йо­си­пе Сте­па­но­ви­чу, сте­ре­жись!

Бичок (звом­пив). Ну, годі, годі! Не во­зом те­бе за­че­пив… Сідай!

Мартин (сів). Мені нічо­го вже те­рять, усе рішив; ще ду­ша є у ме­не, не тор­гуй­ся ж з нею, до­ро­го зап­ла­тиш! Ціни не скла­деш!..

Бичок. Ну, про­сю ж те­бе, за­мов­чи!

Мартин. Мов­чу… (Схи­лив го­ло­ву на ру­ку).

Бичок (до Сте­хи). По­час­туй­те йо­го, ма­мо! Поз­вольте вже вас ве­ли­чать матір'ю!

Стеха. І вже, яка я ма­ти!

Олена. Ве­ли­чай­те, ве­ли­чай­те! А ме­не як ви бу­де­те ве­ли­ча­ти?

Бичок. Жінкою моєю лю­бою!

Олена. А лю­ди як ме­не ве­ли­ча­ти­муть?

Бичок. Час­туй­те, ма­мо!

Стеха час­тує Мар­ти­на.

Яке ж лю­дям діло?

Мартин. Не жа­луй, ста­ра, на­ли­вай повніш! Те­пер у те­бе зять ба­га­тий! (Ви­пив). Ром? Дав­но я не пив ро­му! Пам'ятаєте, Йо­сип Сте­па­но­вич, як ми ще бу­ли при­яте­ля­ми і жи­ли у добрій зла­годі? На­лий, ста­ра, ще! (Випи­ва).

Олена (до Мар­ти­на). Дивіться, дядьку, яко­го я собі чо­ловіка прид­ба­ла, прав­да, він ще зовсім мо­ло­дий?

Мар­тин. О, ще мо­ло­дий: пер­ша го­ло­ва на в'язах!

Би­чок (убік). От чор­тя­ка йо­го при­тас­ка­ла!

Оле­на (до Мар­ти­на). Чо­го ви такі по­нурі та ніби смутні? Дивіться, яка я ве­се­ла!..

Мартин (мот­нув го­ло­вою). І я за­раз по­ве­селішаю! На­лий, ста­ра, ще!.. (Ви­пив). І ти, Олен­ко, пий! Дур­ни­ця все - честь, чес­не по­вод­жен­ня, чес­не жит­тя, ду­ша пра­вед­на, чу­ле сер­це - все дур­ни­ця! Гроші всьому го­ло­ва! Не за­га­дуй на­пе­ред, що бу­де, а жи­ви тим, що сьогодні є!

Стеха час­тує.

Давай, да­вай, ста­ра, швидш чар­ку, по­ки за сер­це не вхо­пи­ло! (П'є). Не­хай луч­че язик за­дубіє, щоб заціпи­ло і заніміло у го­лові! Не­хай бу­де так, як бог звелів. Що ж, я вже й співать поч­ну, так вже до співів і по­ри­ва!.. Підтя­гуй­те мені!

Співають.

Ой хто п'є, то­му на­ли­вай­те.

Хто не п'є, то­му не да­вай­те,

А ми бу­дем пи­ти

І бо­га хва­ли­ти

І за вас, і за нас,

І за неньку ста­реньку,

Що нав­чи­ла нас

Горілочку пить

Помаленьку!..

Бичок, співа­ючи, обійма Оле­ну і цілує.

Олена (одпи­ха йо­го). Ох, як гид­ко мені! Де пляш­ка? (Ухо­пи­ла пляш­ку). А я бу­ду пи­ти по­ба­га­то! (За­ре­го­та­ла, мов не­са­мо­ви­та, і па­дає до­до­лу).

Завіса па­дає

ДІЯ ЧЕТВЕРТА 

ОДМІНА ПЕРША

На ко­ну руб­ле­на кри­ни­ця, хрест де­рев'яний і вер­ба, далі лед­ве мріє се­ло. Смер­кає. Че­рез три дні.

ЯВА 1

Виходять два чо­ловіки з мішка­ми на пле­чах, з ко­са­ми і з люлька­ми в зу­бах.

1-й чо­ловік. Не піду я завт­ра на сход­ку, хай йо­му враг, яко­го я там дідька не ба­чив? Я луч­че од­по­чи­ну! За шість день так на­ма­хав­ся ко­сою, що й не знаєш: чи кістки там в тобі усе­ре­дині, чи бо­ляч­ки та пу­хирі!..

2-й чо­ловік. Ну, а як зно­ву на­ки­нуть копійки: на земст­во, на во­лость, або на шко­лу, або там ще на які вит­ре­беньки?..

1-й чо­ловік. Не­хай на­ки­да­ють, од­ну шку­ру зде­руть, а не дві!.. Та й хіба не од­на­ко­во: чи та копійка у ки­шені теліпа­ти­меться, чи піде на об­чест­во, па­пуші тю­тю­ну не ку­пиш на неї, так на чор­то­во­го батька во­на мені?

2-й чо­ловік. Чуд­ний ти! Копійка да копійка, то вже й дві…

1-й чо­ловік. Ве­ли­ка су­ма! Па­ру волів ку­пиш? Ся­де­мо та підож­де­мо Гна­та!

Сідають долі

2-й чо­ловік. З копійок, бра­те, ви­рос­та ко­пи­тал!

1-й чо­ловік. Брех­ня!

2-й чо­ловік. Чи тобі ка­зав Сви­рид Нап­ханько, що ото як тя­га­ли йо­го до пос­ред­ни­ка за по­би­те Бич­ко­ве про­со, так ка­же, що пос­ред­ник совіту­вав обібра­ти гли­тая за стар­ши­ну.

1-й чо­ловік. Тоб­то Бич­ка?.. Він і сам вже се­бе пос­та­но­вив!.. Хто ви­нен йо­му гроші та не од­дає, то він і без су­да лізе у ха­ту та й гра­бує!

2-й чо­ловік. За­бе­ре скот і оде­жи­ну, та й ще поч­не уле­ща­ти: "Не навіки,- ка­же,- я бе­ру твоє доб­ро собі - оде­жу схо­ваю, а скот у свою обо­ру за­же­ну, щоб ти не про­пив та не роз­то­чив, а як роз­до­бу­деш гро­шей, при­не­си і тоді за­би­рай своє доб­ро!.." А де їх у вра­га роз­до­бу­ти? По­ко­ми­зиш­ся тро­хи, пос­пе­ре­чаєшся та знов до нього ж з пок­ло­ном! Та так і не зог­ля­неш­ся, як ви­рос­те та­ка су­ма, що й діти, і вну­ки не відроб­лять. (Зітхнув). Та ще й гро­шо­ви­тий чо­ловік, то й