Читати книгу - "Наприкінці листопада, Янссон Туве"

А Чепуруля причепурила б дім…

У Чепурулі вихопилася тарілка з лап й упала на підлогу.

– Ні! – скрикнула вона. – Я більше ніколи нічого не чепуритиму!

– Чому? – здивувалася Мюмля. – Ти ж любиш прибирати!

– Не пам'ятаю, чому… – стиха пробурмотіла Чепуруля.

– Цілком справедливо, – встряв Дядько-панько. – Неприємні речі забуваються дуже легко. Піду зловлю ще одну рибу і сам її з'їм…

Він взяв свого костура і подався геть, забувши зняти з шиї серветку.

– Дякую за обід, – уклонився мудрик Лавка.

А Нюхмумрик додав:

– Пудинг вдався тобі на славу…

– Справді? – Чепуруля розсіяно усміхнулася, думки її витали зовсім деінде.

Після обіду Нюхмумрик, припаливши люльку, рушив до моря. Він ішов поволі, вперше відчувши себе на самоті з самим собою. Дійшов до купальні, відчинив вузькі, розбухлі від вологи двері. У купальні пахло пліснявою, водоростями та проминулим літом. Той залах навіював смуток.

– Ой, ці будиночки, – скрушно зітхнув Нюхмумрик.

Він сів на сходи, що стрімко обривалися у воду. Море простиралося перед ним лагідне, сіре, ніде ні острівця.

"Мабуть, не так вже й важко розшукати втікачів– мумі-тролів і повернути їх додому. Усі острови нанесені на морську карту. Човника можна полатати, але навіщо? – міркував Нюхмумрик. – Хай собі ховаються… Може, їм також хочеться побути на самоті".

Нюхмумрик уже не шукав свої п'ять тактів. "Як захочуть, то й самі з'являться. До того ж, є ще чимало інших пісеньок. Мабуть, пограю трохи сьогодні увечері…"

Тепер, пізньої осені, вечори були дуже темними. Чепуруля ніколи не любила ночі. Немає нічого гіршого, ніж вдивлятися у цілковиту темряву. Це майже так само, як податися світ за очі без друга поруч. Тому вона зазвичай швидко виставляла відро зі сміттям за двері на кухонні сходи й миттю ховалася в хаті.

Однак нинішнього вечора Чепуруля затрималася, прислухаючись до пітьми. Нюхмумрик награвав у наметі якусь гарну незнайому мелодію.

Чепуруля мала музичний слух, хоча ніхто, навіть вона сама, про це не здогадувалися. Вона слухала, затамувавши подих і забувши про всі свої страхи. Її висока худа постать виразно виднілася на тлі освітленої кухні – легка здобич для усіляких нічних жахіть. Та нічого з нею не трапилося. Коли пісенька змовкла, вона глибоко зітхнула, поставила на поріг відро зі сміттям і повернулася до будинку. Спорожняти відро було обов'язком мудрика.

А тим часом мудрик Лавка снував свою розповідь:

"Звірятко причаїлося за великим горщиком поблизу тютюнової грядки Мумі-тата. Воно чекало, коли стане великим та сильним, коли йому ніколи більше не доведеться зазнавати розчарувань, і ніхто його не цікавитиме, окрім власної особи. Кінець розділу".

14

Само собою зрозуміло, що у кімнатах Мумі-мами та Мумі-тата ніхто з гостей не спав. Мамина спальня виходила вікном на схід, вона любила ранки, а Татова – на захід, бо вечірнє небо навіювало на нього солодку тугу за далекими мандрами.

Одного надвечір'я Гемуль прокрався до Татової кімнати й шанобливо зупинився на порозі. То була дуже маленька затишна мансарда з похилою стелею – чудове місце для усамітнення. А ще там добре було замикатися, щоб не плутатися в інших під ногами.

На помальованих у блакитний колір стінах Мумі-тато розвішав гілки чудернацьких форм, а на деяких почіпляв очі з ґудзиків. Ще там висів настінний календар, на якому був зображений розбитий корабель, а над ліжком – дерев'яна дощечка з написом "Гайґс віскі". На комоді лежали дивні камінці, грудка золота та купа дрібничок, які зазвичай в останню хвилину перед від'їздом з дому виявляються зайвими. Перед дзеркалом стояла модель маяка з гостроверхим дахом, маленькими дерев'яними дверцятами та балюстрадою з латунних цвяшків навколо маякової ліхтарні. Була там навіть драбинка, яку Мумі-тато змайстрував з мідного дротика. А на кожне віконце він наклеїв по клаптику сріблястого паперу.

Оглядаючи кімнатку, Гемуль намагався пригадати собі Мумі-тата, згадати, що вони робили удвох, про що розмовляли, але не зміг. Тоді він підійшов до вікна й визирнув у садок. Черепашки навколо мертвих рабаток тьмяно виблискували у присмерку, небо на заході пожовтіло. На тлі призахідного небокраю великий клен у саду здавався чор– ним-чоренним.

Гемуль подумав, що зараз він бачить те, що бачив Мумі-тато, вглядаючись в осінню сутінь. Він вмить збагнув, що треба робити: він побудує для Мумі-тата дім у гіллі великого клена! Від утіхи Гемуль аж розсміявся. Звичайно, дерев'яний дім! Високо над землею, між міцними чорними гілками, з штормовим ліхтарем під стелею, подалі від родини… Мумі-тато заживе вільним, сповненим пригод життям. Там вони сидітимуть удвох, слухатимуть, як потрясає стінами прикрий південно-західний вітер і вестимуть мудрі бесіди, нарешті вестимуть бесіди… Гемуль вибіг з кімнати й гукнув:

– Мудрику!

Мудрик вийшов зі своєї комори.

– Ти знову читав… – дорікнув йому Гемуль. – Так багато читати шкідливо! Слухай-но, ти любиш витягати старі цвяхи?

– Навряд… – відповів мудрик.

– Коли треба щось спорудити, – почав пояснювати Гемуль, – то один будує, а інший носить матеріали. Або ж один забиває нові цвяхи, а інший витягає старі. Зрозуміло?

Мудрик мовчки витріщався на Гемуля. Він знав, що йому судилося стати отим іншим. Вони зійшли до дровітні, де мудрик взявся витягати старі цвяхи з дощок та балок, яких назбирала на морському березі родина Мумі-тролів. Посіріла від часу деревина була твердою й непіддатливою, а цвяхи геть поіржавіли й міцно сиділи у дошках. Гемуль тим часом підійшов до клена й замислився, задерши голову догори.

Мудрик розгинав і витягував цвяхи. Небо на заході запалахкотіло жовто, немов вогонь, і згасло. Мудрик розповідав собі про звірятко, розповідь велася щораз ліпше, бо він її складав уже не в словах, а в картинках. Слова таять у собі небезпеку, а звірятко наблизилося до надзвичайно важливого моменту в своєму розвитку, воно ось-ось зазнає змін. Воно вже не ховалося, розглядалося навкруги й прислухалося, скрадалося тінню узліссям, насторожено, але зовсім без страху…

– Тобі подобається витягати цвяхи? – поцікавилася у нього за спиною Мюмля. Вона сиділа на пеньку, на якому рубають дрова.

– Га? – стрепенувся мудрик Лавка.

– Ти ж не любиш витягати цвяхи, та все ж робиш це. Хотілось би знати, навіщо? – допитувалася Мюмля.

Лавка мовчки дивився на неї.

Мюмля пахла м'ятою.

– І Гемуля ти також не любиш, – вела вона далі.

– Я щось ніколи про це не думав, – пробурмотів мудрик, немов захищаючись, і відразу замислився, подобається йому Гемуль чи ні.

Мюмля зістрибнула з пенька і пішла собі геть.

Швидко насувалися сутінки, сіра імла здіймалася над річкою. Було дуже холодно.

– Відчини! – гукнула Мюмля під кухонними дверима. – Я хочу погрітися у твоїй кухні!

Уперше хтось назвав кухню "її кухнею", тож Чепуруля негайно відчинила двері.

– Можеш посидіти на моєму ліжку, – запропонувала вона. – Лишень не зімни покривала.

Мюмля примостилася на ліжку, що стояло між кухонною плитою та мийкою, а Чепуруля взялася за приготування хлібного пудингу для завтрашнього сніданку. Вона знайшла пакетик хлібних обрізків, які Мумі-мама колись давно відклала, щоб погодувати птахів. У кухні було тепло, в плиті потріскував вогонь, кидаючи хитливі тіні на стелю.

– Зараз майже так, як колись, – промурмотіла Мюмля сама до себе.

– Маєш на увазі, як у часи Мумі-мами? – необережно бовкнула Чепуруля.

– Та ні! Я маю на увазі кухонну плиту…

Чепуруля й далі заходилася коло хлібного пудингу, ходила туди й сюди кухнею, постукуючи підборами. Але думки раптом тривожно стрепенулися.

– А як було в часи Мумі-мами? – нарешті озвалася вона.

– Готуючи їсти, Мама завжди насвистувала собі під ніс, – відповіла Мюмля. – Усе було трохи абияк… Не вмію пояснити, але якось інакше… Інколи вони брали з собою перекуску і кудись мандрували, іноді й зовсім не їли…

Мюмля поклала лапку на голову, налаштувавшись заснути.

– Хто-хто, а я знаю Мумі-маму набагато ліпше, ніж ти, – буркнула Чепуруля.

Вона змастила олією форму для випікання, хлюпнула туди рештки вчорашньої юшки, непомітно поклала кілька переварених картоплин. Хвилювання переповнювало її, зрештою вона не витримала, підскочила до сонної Мюмлі і закричала:

– Ти б не спала так безтурботно, якби знала те, що знаю я!

Мюмля прокинулася і безтямно витріщилася на Непу рулю.

– Ти нічого не знаєш! – з притиском прошепотіла Чепуруля. – Ти не знаєш, що трапилося у цій Долині! Жахливі істоти вирвалися на волю з одежної шафи й розповзлися по всіх усюдах!

Мюмля сіла на ліжку.

– Тому ти обгорнула черевички липучками для мух? – запитала вона, позіхнула, потерла носа і вже на порозі сказала: – Заспокойся! Немає тут нікого страшнішого за нас самих…

– Вона гнівається? – запитав Мюмлю у вітальні Дядько-панько.

– Вона боїться, – відповіла Мюмля, піднімаючись сходами на другий поверх. – Вона боїться того, що сидить в одежній шафі.

Надворі зовсім стемніло. Усі мешканці будинку звикли лягати спати, коли спадала темрява, і спали дедалі довше, що довшою і темнішою ставала ніч.

Мудрик Лавка тінню прослизнув до кімнати й стиха побажав "на добраніч", Гемуль відвернувся мордою до стіни. Він вирішив вивершити дерев'яний дім для Мумі-тата куполом. Купол можна було би помалювати в зелений колір і, можливо, навіть прикрасити золотими зірочками. Мумі-мама завжди мала у своєму комоді золоту фарбу, а пляшечку бронзової фарби він бачив у дровітні.

Коли усі поснули, Дядько-панько зі свічкою у лапах піднявся сходами до мансарди. Він спинився перед великою одежною шафою й прошепотів:

– Ти там? Я знаю, що ти там…

Дуже обережно він відчинив шафу, двері з дзеркалом на внутрішньому боці відхилилися.

Маленьке полум'я свічки ледь освітлювало темний коридорчик, однак Дядько-панько добре бачив перед собою пращура. Він був без окулярів, у капелюсі, з костуром у лапі, у надто довгій нічній сорочці та гамашах і скидався на примару. Дядько-панько ступив крок до дзеркала, пращур зробив те ж саме.

– Ага, то ти вже перебрався з печі сюди? – запитав Дядько-панько. – Скільки тобі років? Ти ще обходишся без окулярів?

Він був дуже збуджений і гупав костуром по підлозі, щоб надати значущості своїм словам. Пращур теж гупав костуром, але вперто мовчав.

– Він глухий! – мовив Дядько-панько сам до себе. – Старий глухий пень! Та в кожному разі приємно зустріти когось, хто знає, що таке старість.

Він довго стояв, дивлячись на пращура, врешті підняв капелюха і вклонився.