Читати книгу - "Постріл в Опері"

Вертоліт міг би підійти…»

Саме неподалік від них, на Ярославовому Валу, у дворі будинку № 15 син відомого київського психіатра – авіаконструктор Ігор Сікорський побудував і випробував 1911 року першу в світі модель вертольота.

У 1911 році. 201911… Якби не приліплена попереду двадцятка.

1911 рік зарухався у Маші в голові, і з нього, як зі шкаралупи, пообіцяло вилупитися щось знайоме. Але обіцянку свою не стримало.

– Д-ашо, – уривчасто покликала студентка, – пам’ятаєш, ти казала «в Києві завжди літали»?

– А то! – ожила Чуб. – Я ж мріяла стати космонавтом! І мені предки книжку купили – з малюнками, про повітроплавання. Я її весь час у дитинстві читала. Ось там я й прочитала, що першу в світі «мертву петлю» льотчик Петро Нестеров зробив у Києві. Перший вертоліт винайшов наш Сікорський. Перший у світі штучний супутник Землі, першу ракету в космос запустив наш Корольов.[4] А ще до нього київський інженер Гешвенд вигадав «паровоз-літак» для польотів у космос. Тоді його запхали до божевільні, а тепер вважають засновником аеронавтики… І навіть першу атомну бомбу винайшли наші! В Америці Кістяковський,[5] він під час революції втік із Києва до США й був радником Кеннеді. У Москві – наші Курчатов і Олександров. Один із Криму, другий – із Києва. Тепер зрозуміло чого… – сказала Чуб. – Просто Київ місто таке – літальне. Столиця Відьом. Ми тут тисячу років на мітлах розсікали. Добре, вкладайся, твоя черга чатувати.

Зітхнувши, Маша відклала конспект і, згідно з усталеним ритуалом зміни караулу, задерла горло до неба.

Не відводячи очей від сріблястих зірок, вона наосліп перемістила себе на звільнений матрац, поки Даша, притримуючи напарницю за сідниці, направляла їх на середину ложа.

Небо мало залишатися в полі зору щосекунди! Позаяк, якщо на ньому спалахував «червоний вогонь», «побачити» точне місце знаходження його, щоб «полетіти туди», можна було лише першої миті.

– Усе. Лягай! – дала добро Даша.

Маша Ковальова лягла.

Знічев’я Землепотрясна розгорнула зошит з «математикою».

– Дурня якась, – прокоментувала вона за хвилину. – Слухай, Машо, а ти нам так і не сказала, чого в тебе такий паршивий настрій? Через суд? Так?

– Так, – сказала Маша. Потім подумала й сказала правду: – Ні.

– Звісно, ні, – запевнила Чуб. – Він у тебе давно паршивий. Відтоді, коли ти із купальського шабашу злиняла. Адже я знаю, куди ти побігла.

– Знаєш, – не стала сперечатися та.

– Але я чесно мовчу.

Від подиву Ковальова на мить відвела погляд від життєво важливого неба й подивилася на Дашу.

Даша, яка чесно мовчала майже три доби, була явищем неймовірним!

– До свого художника побігла в ХІХ століття. До Врубеля. Еге ж?

– Еге?

– Ну й чьо, не склалося? – співчутливо сказала подруга.

– Не склалося.

– Я так і зрозуміла, – задоволено кивнула Чуб. – І в мене з Демоном не склалося. Тобто з моїм Демоном – із Яном. На шабаші все було наче сюди-туди… Точно не пам’ятаю, нетвереза була. А коли протверезіла, допетрала: то ж був зовсім інший Ян. Холодний якийсь. Дивно. Я ж йому подобалася – точно!

– Не подобалася ти йому, – неочікувано жорстко сказала Маша. – Ані ти, ані я, ані Катя. Повір. Я з ним розмовляла.

– З моїм Яном?!

– Ні. З моїм Деном.

Тут автор має дещо пояснити.

Із тим, кого Голова київських відьом Василиса Андріївна шанобливо називала Хазяїном, кого книга Києвиць називала «Той, що стоїть по ліву руку» й кого Даша й Маша, за притаманною людям звичкою, називали Демоном, – із Дем’яном, Яном, Демитрієм Києвицьким у без року тиждень Києвиць склалися складнопідрядні стосунки.

Почати з того, що кожна з Трьох Києвиць бачила Свого Демона.

Перед Катею він з’являвся у вигляді холодного блондина.

Перед Дашею – у вигляді моторного рудого хлопця (в якого Землепотрясна Даша не проминула закохатися по самі вуха!)

Маша ж водила знайомство з нічнооким і чорноволосим, який спочатку з’явився перед нею веселим і добродушним, але дуже швидко дав зрозуміти: то була лише маска, покликана пом’якшити випадковим обраницям перехід до іншого Києва.

І Маші деколи доводилося бачити його непроникний погляд, губи, що говорили загадками й напівнатяками. Та наштовхуватися на його зневагу.

Не так щоб Демон відмовлявся їм допомагати.

Але ранг його в Києві був надто високий, щоб він вважав за потрібне приховувати: він поважає не їх, а їхню владу, бо вони – люди, сліпі, викликають у нього таку саму пихату зневагу, як сліпі кошенята у людей, які не схильні милуватися нерозумними тваринками.

– Ні, я не вірю! – Від надміру почуттів Чуб схопилася на ноги, задзвеніла сережками. – Не вірю, що я Яну зовсім перестала подобатися! Вася ж казала: Демон за нас. Ян вірить: ми – істинні. Він нам допоможе. Не розумію, чому він не з’являється?

– Він сказав мені, як його знайти. – Маша поглянула на небо. – У будь-якому разі доведеться з ним зустрітися. Може, він порадить, як бути з Акнір. Хоча… – Вона помовчала. – Знаєш, я не впевнена, що так уже хочу бути Києвицею.

– Ти? – дзенькнула золотом Чуб. – Ти ж більше за всіх хотіла!

– Не знаю, – зітхнула студентка. – Так якось одразу не склалося. І те, що я з дому пішла. І те, що ми не можемо до церкви зайти. Я повз Володимирський собор сьогодні йшла, мене наче вдарили! І те, що Мир загинув…

– Ти чьо, за цим придурком сумуєш?! – пхикнула Даша. – Він був сатаніст!

– Він мене врятував, – сказала Ковальова. – Але річ не тільки в цьому.

– А в чому? – Даша з цікавістю вдивлялася в обернений до неба профіль подруги. – Ну, колися! Я ж відчуваю щось не те. Про що ти там думаєш тихцем?

Маша стрімко втягнула повітря, збираючись повідомити найголовніше – Таємницю.

Але замість головного вигукнула зовсім інше:

– ВОГОНЬ!!! Дашо, ВОГОНЬ!!!

Землепотрясна блискавично підвела голову.

І побачила те, що їй доводилося бачити лише один раз.

Як небесні зірки розсипалися намистом… Сплелися в гірлянди.

Гірлянди сплелися в сріблясті нитки.

І з ліній народилося сяюче креслення.

Карта Києва!

Вулиці, будинки, береги…

І тривожний червоний вогонь у правому кутку!

Секунду зіркова карта їхнього Міста сяяла на небі над Старокиївською горою.

А потім небо впало. Полетіло на Дашу.

І Чуб знову примарилося: то не небо летить на неї, а вона з не стримною швидкістю падає вниз – на землю з небес.

Викреслений із зірок схематичний Київ зі страхітливою швидкістю ставав реальним. Набував розміру й об’єму.

Даша падала… Мало не розбилася об якийсь дах. Пролетіла повз освітлені вікна сірого будинку, позначеного особливо непримітною прикметою –