Читати книгу - "Постріл в Опері"

Смертельно-чорний асфальт понісся на Дашу.

«Зараз розіб’юся! Все…»

Ілюзія падіння щезла.

Землепотрясна знайшла себе на сходах музею й швидко оговталася.

Заволала:

– Машо, ти бачила? Де це? Де?! – палко сподіваючись, що та жінка із зупиненим поглядом і є та сама важлива справа, заради якої всі їхні неприємності відкладуться на довгий-предовгий рік. – Де це, ти не знаєш?!

– Зда-а-є-ється, знаю, – сказала Маша, розсипчасто вимов ляючи букви. – Боже, як страшно! – Вона притисла долоню до серця. – Як страшно падати.

– Страшно – пофіг. Де це?

– Як на мене, Харківський масив. Там моя хрещена мати жила…На вулиці Ахматової.

– Ахматової? – Даша витягла з сумки реальну карту й, осяявши її ліхтарем, відшукала потрібний напис.

– Ахматова – Хліб. Знайдемо. На мітлу! – видала переможний клич труболітка.

Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог. Воно було спочатку в Бога. Усе через Нього почало бути, й без Нього ніщо не почало бути, що почало бути…

Маша непереборно боялася висоти.

Точніше, висоти боялося Машине тіло, не залишаючи самій Маші вибору – боятися їй чи ні.

Досить було тілу наблизитися до краю високого, Машині сідниці шматував страх, живіт підтягувався, розум зникав.

Маша боялася високих, крутих сходів і глибини просвітів. Боялася звішуватися через поручні балконів і до смерті боялася дивитися з обривів униз…

А ось літати не боялася.

Анітрохи!

Досить було їй піднятися в повітря, як її полонила невимовна природність – звичність того, що відбувається. Глибоко в душі Маша завжди вірила: люди здатні літати! Іноді ця віра межувала з упевненістю так близько-близько, що, стоячи на балконі, вона розводила руки, заплющувала очі, відчуваючи: ще зовсім трохи, й вона зрозуміє, як це зробити.

І тепер, сидячи на задньому сідлі мітли, притискаючись до впевненої спини Даші Чуб, подумала знову:

«Літати так легко… Так ЗВИЧНО! Ніби уві сні». Й відчула таке безмежне, невагоме відчуття свободи, що вперше за сьогодні злякалася: за два дні в них заберуть цю владу – й вона, як і всі на світі не-відьми, знову літатиме лише уві сні.

Дніпро, великий і чорний, залишився позаду.

«Мало який птах долетить до середини Дніпра», – стверджував Микола Васильович Гоголь. Але, будучи не птахом, а Києвицею, білявка на прізвище Чуб перемахнула давню ріку за кілька секунд й увірвалася до Києва Лівобережного.

– Знижуємося, – попередила Землепотрясна хвилин за сім.

Недаремно Даша мріяла стати льотчицею-космонавткою – Чуб була природженою труболіткою!

Зробивши запаморочливий зигзаг, вона виринула в чорну розщілину вулиці й знову злетіла догори.

– Це не Ахматової. Це…

– Вона паралельна! – відгукнулася Маша. – Праворуч!..

Дашина подруга-мітла спритно перескочила ряди сірих дахів і почала знижуватися.

– А люди? – злякалася Маша. – Вони ж нас побачать!

– Вони побачать видовище, а ми – «Хліб»! – збаламутила Чуб і, наплювавши на всі можливі інсульти й інфаркти, які вони могли викликати оптом і вроздріб, пролетівши повз вікна мирного населення, знизилися на висоту другого поверху.

– «Невидимі й вільні», – прошепотіла Маша слова, що зробили незримою булгаковську Маргариту Миколаївну.

Але літературне закляття не допомогло.

– Ось він, наш «хлібчик»… – Чуб прямувала до «особливої прикмети».

Машині ноги торкнулися землі.

Двомісна мітла вискочила з-під неї, вдарилася об асфальт.

– Так, це той самий будинок! – Маша підібрала свій «фалічний символ» і глибокодумно обперлася на древко підборіддям. – Поверх, по-моєму, був третій, – сказала вона. – А ось вікно… Ти пам’ятаєш, яке вікно?

– Освітлене.

– Класна прикмета, – хихонула напарниця. – Ні-чьо, що поки ми летіли, воно сто разів могло погаснути? О’кей. Облетимо третій поверх по периметру.

– Дашо, нас побачать! Ще не пізно. Ти тільки уяви…

– Уявила. Жах! – кивнула вона. – А варіанти є? На мітлу!

Відьмацький екіпаж злетів у повітря.

На щастя, більша частина вікон була заштореною, чорною. Або на жаль – якщо одне з них було тим самим, куди їм треба було потрапити, але встигло згаснути.

Вирівнявшись, Даша «прокреслила» третій поверх.

Маша встигла роздивитися оголеного хлопця-підлітка, що стояв біля дзеркала спиною до них. Чоловіка за комп’ютером – дядько навіть не відірвав погляду від монітора. Сімейну пару похилого віку, що дивилася на блакитнуватий телевізійний екран. Жінку, яка стояла на табуреті, з мотузяним зашморгом на шиї…

Більше вона нічого роздивитися не змогла, одурівши від грюкоту.

Оглушена пролетіла крізь вікно, боляче приземлилася на підлогу й тільки там зрозуміла: з властивою Даші Чуб простотою нереалізована космонавтка протаранила скло древком мітли, загримівши (в прямому розумінні слова!) прямо в дім потенційної самовбивці.

До речі, самовбивця більше не була потенційною – вона висіла. Її обличчя зі страшною гримасою корчилося в бурому зашморгу. Чуб танцювала навколо, намагаючись обхопити жінку за ноги. Але кінцівки конвульсивно бовталися сюди-туди, не даючись Даші в руки.

– Машо, допоможи!!!

Ковальова насилу підвела себе з підлоги.

Рука, що натрапила на уламки скла, кровоточила, бік скривджено нидів.

Погляд метнувся до відкинутого табурета, а розум підказав: побачивши жахливе видовище – двох непроханих гостей, що влітають до квартири на мітлі, – жінка здригнулася, й постамент посунувся в неї з-під ніг.

Ставши на рівні, підхопивши табурет, Маша спробувала повернути його на місце. Чуб таки зуміла обхопити ноги тієї, що повісилася, й повернути її ступні на сидіння. Проте тепер обм’якла верхня частина – голова дами безвільно висіла в намисті мотузки. Самовбивця була непритомна.

– Ніж! – гукнула Чуб, сяк-так утримуючи горизонтально вперту дамочку, яка намагалася задихнутися в зашморгу – не так, так сяк!

Ковальова увібрала в себе кімнату й знайшла потрібне – ножиці в склянці на письмовому столі.

Тіло бідолашної, підтримуване чотирма руками, повалилося на брудний паркет.

– Цікаво, через що вона вішалася? – подумала вголос Даша Чуб.

Маша роззирнулася.

Кімната здавалася нежилою. Письмовий стіл вибіг на середину зали, всюди лежали валізи, тюки. На підлозі розпластався білий журнал, що виявився при ближчому знайомстві літературним – з гордим ім’ям «Ренесанс». У їхньому небесному видінні жінка тримала його в руках.

Ковальова підібрала видання. Відкрила навмання.

Але журнал розкрився сам – там, де був навчений розгортатися. На 89-й сторінці, де зображено те саме обличчя врятованої, висмоктане життям…

– Анна Голенко, – прочитала студентка. – Її звати Анна Голенко. Тут надруковано її вірші. Вона – поетеса.

– А-а-а, – спохмурніла Чуб, – тоді зрозуміло, чому вона вішалася. Всі поети вкорочують собі життя – це в них така традиція. Ось тільки куди нам її подіти? На самоті не