Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

— Круто, — Ніл киває. Він зачув чаклунів.

— А до цього додам, — я витягаю з нижньої полиці книжку в чорній палітурці, — що всі ці книжки написані таємним кодом? — Я розкриваю книжку й показую мішанину літер.

— Нічогенько, — відказує Ніл і проводить пальцем уздовж сторінки, блукає лабіринтом знаків. — У мене є хлопчина з Білорусі, він розшифровує коди. Захист від копіювання й таке інше.

Це речення показує, у чому полягає різниця між моїм життям і життям Ніла після закінчення школи: у Ніла є хлопці, які виконують для нього різні завдання. У мене таких хлопців немає. Добре, що хоч маю ноутбук.

— Я міг би показати йому, — продовжує Ніл.

— Я не впевнений, чи це справді код. — Я закриваю книжку і ставлю її на місце. — Та й навіть якщо це код, не знаю, чи вартий він витрачених зусиль. Клієнти, які беруть ці книги, досить химерні.

— Із цього все й починається! — Ніл гамселить мене по плечу. — Пригадай «Хроніки Співочих Драконів». Хіба Телемах Напівкровний зустрівся нам на першій сторінці? Ні, хлопче. Першим нам трапився Фернвен.

Головний герой «Хронік Співочих Драконів» — Фернвен, гном-­учений, низькорослий навіть за гномівськими мірками. Ще в юному віці його вигнали з воїнського клану і… нехай, може, Ніл таки має рацію.

— Ми мусимо все з’ясувати, — каже він. — Скільки?

Я пояснюю, як це відбувається: усі члени клубу мають картки, але зараз то не прості балачки. Якою б не була ціна вступу до загадкового клубу Пенумбри, Ніл може її заплатити.

— Дізнайся, скільки це коштує, — продовжує Ніл. — Та це справжнісінький сюжет із «Ракет і магів», побий мене грім. — Він лукаво всміхається й переходить на свій низький голос володаря підземелля: — Пізно відступати, Клейморе Багрянорукий.

Ох. Він використав проти мене моє ігрове ймення з «Ракет і магів». Це могутнє давнє заклинання. Я поступаюся. Я запитаю Пенумбру.

Ми повертаємось до низеньких стелажів і розмальованих обкла­динок. Ніл гортає ще одну нашу улюблену книжку — це історія про величезний циліндричний космічний корабель, що повільно наближається до Землі. Я розповідаю йому про плани Мета стосовно Ешлі. Тоді цікавлюся, як справи в його компанії. Він розстібає спортивну куртку й гордо показує свою сталево-­сіру футболку.

— Виготовляємо такі, — пояснює Ніл. — Орендували 3D-сканер тіла, кожну футболку шиємо на замовлення. Вони сидять ідеально. У буквальному сенсі ідеально.

Ніл у чудовій формі. Щоразу, коли бачу його, мені пригадується товстун, яким він був у шостому класі, бо зараз у нього звідкись узявся неприродний V-подібний торс, точнісінько як у супергероя з коміксів.

— Це гарна промоція, — пояснює Ніл.

На обтислій футболці на рівні грудей надруковано логотип його­ компанії. Високими яскраво-синіми літерами написано «Анатомікс».

Уранці, коли приходить Пенумбра, я заводжу мову про те, що мій друг хотів би купити собі доступ до «Захмарної колекції». Він скидає з плечей своє пальто — нічогеньке, скажу я вам, пальто, гарно пошите, з вовни найчорніших овець — і сідає на стілець за столом.

— Тут річ не в грошах, — відказує він, складаючи пальці докупи, — а радше в намірі.

— Ну, мій друг дуже зацікавився, — продовжую я. — Він затятий бібліофіл. — Це не зовсім правда. Ніл більше полюбляє фільми, зняті за книжками. Його страшенно обурює, що досі ніхто не перетворив «Хроніки Співочих Драконів» на кінострічку.

— Що ж, — задумливо мовить Пенумбра, — зміст цих книг може здатися йому… важким для розуміння. А щоб отримати до них доступ, він мусить підписати договір.

— Хвилиночку… то виходить, що все-таки треба платити?

— Ні, ні. Ваш друг просто має пообіцяти, що уважно читатиме. Це особливі книги, — він показує рукою в бік «Захмарної колекції», — з особливим змістом, який потребує ретельної уваги. Ваш друг довідається, що вони відкривають дещо надзвичайне, але тільки в тому випадку, якщо він готовий докласти всіх зусиль.

— Це філософія? — питаю. — Математика?

— Не настільки абстрактне, — Пенумбра хитає головою. — У цих книжках містяться загадки, — він схиляє голову на один бік, — але ви й так про це знаєте, хлопчику мій, правда ж?

Я морщу лоба й зізнаюсь:

— Так, я зазирав.

— От і добре. — Пенумбра різко киває. — Немає нічого гіршого за байдужого продавця. — Він підморгує. — Загадки можна розгадати, але для цього знадобляться час і старанність. Я не можу сказати, що відкриє розв’язок, та варто зауважити, що багато людей присвятили цьому все життя. Чи отримає ваш… друг бажаний результат, цього я не знаю напевне, але підозрюю, що таке може бути.

Він хитро всміхається. Нарешті я докумекав: Пенумбра думає, ніби історія про друга вигадана, а насправді ми говоримо про мене. Що ж, може, й так, принаймні трішки.

— Певна річ, стосунки між читачем і книжкою — справа приватна, — продовжує він, — тому в нас усе тримається на довірі. Якщо ви переконані, що ваш друг уважно читатиме книги, цим виказуючи пошану їхнім авторам, то я вам повірю.

Я точно знаю, що Ніл не буде читати їх, як того вимагається, та й сам я не впевнений, що хочу на щось таке погоджуватись. Не зараз. Усе це однаковою мірою зацікавило й налякало мене. Тож я просто кажу:

— Добре. Я йому передам.

Пенумбра киває.

— Якщо ваш друг поки що не готовий до такої роботи, тут немає чого соромитись. Може, з часом йому стане цікавіше.

Одна ніч переходить в іншу, а в книгарні робиться все тихіше. Минув тиждень, а в мене не було жодного покупця. Я відкриваю на ноутбуці панель керування своєю суперцільовою рекламною кампанією й виявляю, що до цього часу мені не вдалося залучити бодай одного потенційного клієнта. У кутику екрана блимає жовте повідомлення від Google, який припускає, що мій перелік критеріїв стосується надто вузького кола цільової аудиторії й такої клієнтської бази може взагалі не існувати.

Цікаво, що відбувається за дня, у залиту сонцем зміну Пенумбри. Цікаво, чи в Олівера