Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Я кліпнув і спантеличено витріщився на Мета Міттелбренда, що стояв переді мною у своєму обтислому, бездоганно поши­тому піджаку. Ніби Джиммі Олсен[14] щойно зізнався, що закохався в Диво-Жінку[15]. Вони ж геть різні. Утім…

— Я хочу до неї позалицятися, — цілком серйозно продовжив Мет. — Це може виглядати дещо дивно. — Він говорив, як десантник, що готується до нічного наступу. Щось на кшталт: «Певна річ, це буде надзвичайно небезпечно, але не варто хвилюватись, я вже робив таке раніше».

У моїй уяві зринає інший образ. Може, Мет ніякий не Джиммі Олсен, а Кларк Кент, під личиною якого ховається Супермен. Тоді він мав би бути принаймні п’ять футів заввишки, та все ж…

— Насправді між нами вже дещо було.

Хвильку, що?..

— Два тижні тому. Тебе якраз не було вдома. Ти був у книгарні. Ми випили вина.

Мені трохи паморочиться в голові — зовсім не від того, яку химерну пару складають Мет та Ешлі, а від розуміння, що ця нитка їхньої взаємної симпатії розкручувалась прямісінько в мене перед носом, а я про це навіть не здогадувався. Ненавиджу такі ситуації.

Мет киває, наче все вже давно вирішено.

— Гаразд, Дженноне. Це місце вражає. Але мені вже час іти.

— Повертаєшся до квартири?

— Ні, піду в офіс. Працюватиму всю ніч. Чудовисько із джунглів.

— Чудовисько із джунглів, кажеш.

— Із живих рослин. У студії страшенна спека. Може, ще зайду до тебе під час наступної перерви. У вас тут сухо й прохолодно.

Мет іде. Пізніше я записую в журналі:

Прохолодна безхмарна ніч. Книгарню відвідує наймолодший поку­пець (на думку цього продавця) з усіх, хто побував тут за останні роки. Він одягнений у вельветові штани, гарно пошитий піджак, а під ним — плетена безрукавка, розшита крихітними тиграми. Він придбав одну листівку (під примусом) і пішов, аби повернутися до творення чудовиська із джунглів.

У книгарні мертва тиша. Я підпираю підборіддя долонею, пригадую всіх своїх друзів і міркую, що ще ховається прямісінько в мене перед очима.

Наступної ночі до книгарні навідався ще один друг, і не просто друг, а мій найдавніший.

Ми з Нілом Шахом товаришуємо ще з шостого класу. У непередбачуваній гідродинаміці середньої школи я плавав майже біля поверхні — сумирний пересічний учень, непогано грав у баскетбол, не страждав від смертельного страху перед дівчатами. Ніл, навпаки, бовтався майже на дні, і його цуралися як шкільні крутелики, так і ботани. Знайомі, з якими я сидів за одним столом у їдальні, кепкували з нього, бо він дивно виглядав, дивно говорив і дивно пахнув.

Але тієї весни нас об’єднало спільне захоплення книжками про Співочих Драконів, і відтоді ми з Нілом найліпші друзі. Я заступався за нього, захищав його, витрачав на нього свій підлітковий політичний капітал. Я вибивав для нього запрошення на вечірки з піцою й навіть заманив гравців шкільної баскетбольної команди до нашої рольової спільноти «Ракети і маги». (Довго вони не протримались, бо Ніл завжди був владикою підземелля й постійно насилав на них причепливих дроїдів та зомбі-орків.) У сьомому класі я наплів Емі Торґенсен, гарненькій білявій дівчинці, яка обожнювала коней, що батько Ніла — принц у вигнанні й володіє незчисленними багатствами, переконавши її, що Ніл буде їй гарною парою на зимовому балу. То було його перше побачення.

Можна сказати, що Ніл переді мною в боргу, ось тільки за той час, що минув, ми зробили одне одному стільки послуг, що втратили лік окремим учинкам, усі вони разом стали яскравим символом нашої відданості. Наша дружба — це туманність.

А зараз Ніл Шах стоїть на порозі книгарні, високий і кремезний, в обтислій чорній спортивній куртці, і йому байдужісінько до запилюжених висот «Захмарної колекції». Він націлився на невисокий стелаж із позначкою «Фантастика».

— Хлопче, я бачу, у вас тут є Моффат! — вигукує він, тримаючи в руці товсту книжку в м’якій обкладинці. Це «Хроніки Співочих Драконів: том І» — та сама книга, яка звела нас у шостому класі й досі є нашою улюбленою. Я прочитав її тричі. Ніл, певно, не менш як шість разів.

— Та ще й старе видання, — продовжує Ніл, гортаючи сторінки. Він має рацію. У найновішому виданні трилогії, опублікованому після смерті Моффата, на обкладинках простий геометричний малюнок, який утворює суцільний візерунок, якщо всі три книжки поставити одну біля одної. А на обкладинці цієї з допомогою аерографа зображено великого блакитного дракона, оповитого морською піною.

Я раджу Нілові придбати книжку: це колекційне видання, і, мабуть, варта вона більше, ніж її поціновує Пенумбра. До того ж за останні дні в мене продавалися самі листівки. Здебільшого я почуваюсь ніяково, припрошуючи друзів купити яку-небудь книжку, але Ніл Шах, навіть якщо й не володіє незчисленними багатствами, точно не бідніший за принців невисокого роду. Десь у той час, коли я гнув спину за мінімальну зарплатню в риб­ному ресторані в Провіденс, Ніл уже відкривав власну компанію. Прокрутіть на п’ять років уперед і уздріть, на які дива здатні цілеспрямовані зусилля: у Ніла, за моїми приблизними підрахунками, кількасот тисяч доларів на банківському рахунку, а його­ компанія оцінюється мільйонами. На моєму рахунку, для порівняння, рівно 2357 доларів, а компанія, у якій я працюю, — якщо її взагалі можна назвати компанією, — існує десь у позафінан­совому просторі, залюдненому відмивачами грошей та маленькими церквами.

Хай там як, а я подумав, що Ніл може дозволити собі стару книжку в м’якій обкладинці, навіть якщо йому й бракує часу на читання. Поки я, вишукуючи решту, копирсаюсь у темних закутках шухляди свого столу, Нілову увагу нарешті привертають затінені стелажі, що займають дальшу частину книгарні.

— Що там таке? — питає він. Він ще не певен, чи це справді його цікавить. Як правило, Ніл віддає перевагу новим і лискучим речам, а не старим і запилюженим.

— Це, — кажу я, — справжня книгарня.

Завдяки втручанню Мета я набрався трохи сміливості й уже не остерігаюся «Захмарної колекції».

— А що, як я скажу тобі, — веду Ніла до дальніх