Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

А Руслан, розбишака сусідський, після випадку отого з помийницею, відьмою мене називати перестав, образливого нічого не казав, не дражнився, як раніше. Але ж і відстань між нами помітно збільшив — так, наче остерігатися почав мене. Очі в землю потупить, ніяковіє, коли зустрінемося десь на вулиці чи у школі. Щось йому ніби сталося після того випадку з помийницею…

Дєд Бєлий помер у грудні, за місяць до того, як я своє десятиліття відзначила. Не хотіла я на похорон дивитися, у хаті сиділа. Тільки по тому вже, як Дєда Бєлого на цвинтар людський відвезли, — вийшла надвір і камінчика нового — у сніг пухкий, рипучий — закопала, устромивши зверху гілку примерзлу. І знову до хати сховалася. Нові розрахунки записувати…

«Не буде більше кому відьмою мене обзивати», — подумала тоді з якоюсь полегкістю.

А коли тиждень якийсь до Різдва лишався, — мого рідного діда Гришка «хороба» ухопила. За серце. Повезли його до Фастова у лікарню. Але дорогою віддав Богові душу.

Чи я тоді плакала — не пам’ятаю. Але бабця Софія голосила — на всю вулицю. І мама — в німоті своїй — ридала. Так страшно…

Діда мого вся Солтанівка знала і шанувала. Прийшли прощатися. А дід у труні лежить — наче не помер, а перепочити ліг, про хропіння своє звичне забувши — не хропе більше. Свічку воскову між пальців тримає, черевики повоєнні — парадні, весільні — на ногах вилискують, смальцем змазані. І коти усі — з вулиці нашої і з вулиць інших — біля діда мого позбиралися, нявкають. Бабусі старі голови низько у скорботі посхиляли. Баба Анюта, начальниця над півчою церковною, хустки якісь перебирає і маму мою кличе, щоб їй помогла.

Страшне це горе — коли помирає хтось, — думаю. Але чому смерть людська — спокійна така, наче пломінь свічки оцієї воскової?.. Чому — не зі спокоєм холодним, а з пристрастю гарячою — умирати людям не виходить?.. Чому — так — не вміють?.. Хіба — не живуть — так?!.

А коли стола поминального тітки сільські накрили, коли в чарках отрута гірка, наче сльози зібрані докупи, запрозоріла, — свідомість мою спаралізувала думка жахлива: про те, що смерть довкола нас ходить, на нас дивиться, а ми не бачимо її і бачити не хочемо, очі серпанком важким затуливши…

Відбивну свинячу чиясь рука стареча жилава мені до тарілки кладе. Я відходжу від столу — з острахом у очах, з огидою в серці:

«Не їстиму більше такого — ніколи, — кажу їм, тіткам-поминальницям. — Бо усе це — мертвечина…»

Розгублено дивляться на мене — мої рідні. Із жахом дивляться на мене — «дідові гості»…

М’ясо — відтоді — я — геть — їсти перестала.

А в ніч оту, коли діда з нами вперше не було, наснилося мені, що у люстро дивлюся на себе, і очі мої вогнем дивним світяться, прозоріють повільно… А в руці — паличка чарівна золотом виблискує, наче у феї казкової. І помахом палички тієї я чудеса усілякі виробляю: сонячні промені по світі розкидаю, блискітки розмережані на дерева чіпляю, квіти вирощую різнобарвні і пахучі, але не з каменя — а живі, справжні… І так мені добре від того, така щаслива, що прокидатися не хочеться…

«Пустіть свою Надійку зі мною до Києва», — Наталка прийшла до нас і в баби моєї про таке просить опісля похорону дідового, у переддень мого десятиліття. А завірюха на дворі — свище, гуляє. Хіба тільки ненормальний якийсь у таку погоду дитину з хати випхає.

«Чого це їй — до Києва?», — баба дивується.

«Там так… красиво… ялинка велика посеред площі стоїть, на ялинці — іграшки усякі, величезні такі, а ще — все у вогнях кольорових, мерехтливих. І Дід Мороз зі Снігуронькою на вулиці ходять, наче люди звичайні. Хочу, аби Надійка на таке диво подивилася, аби розвіялася тепер трохи… Іменинним подарунком їй та поїздка буде, бо на все життя запам’ятається…», — Наталка каже. Вона навчається у Києві. Вступила влітку до училища, медсестрою хоче стати.

Умовила мою бабусю. Поїхали ми до Києва. Пішки до вокзалу йшли, до Борової, але про музиканта Наталка вже забула. Чи просто не хотіла того спогаду дивного у серцях наших ворушити… Про музиканта ми не говорили.

Як до Києва приїхали, Наталку на пероні хлопець якийсь чекав із пакунком різдвяним. Худий і високий, у куртці пуховій короткій і в шапці в’язаній. Звичайний хлопець. Таких багато усюди. Такого неважко знайти, тільки закохатися у такого, мабуть, важко, — думки недитячі у голові моїй дитячій роїлися.

Повезли вони мене — поїздом підземним — на Андріївський узвіз. А там — добра усякого — море! І людей так багацько, що можна між ними загубитися… Коли я роботи малярські — з обличчями химерними, звірями, людьми і деревами, наче справжніми — побачила, то аж рота роззявила… А ще — глечики різні глиняні та свищики, прикраси — дерев’яні і з каміння дорогоцінного, вишивані сорочки і рушники — візерунки з усієї України зібрано, речі усякі старовинні, книжки… Очі розбігаються — краса яка!.. Захопилася красою тією, що й не помітила, куди Наталка зі своїм хлопцем зникли, у якому напрямку від мене подалися… Шукати їх почала, вгору і вниз узвозом бігаючи, ліктями своїми худими, у шубку схованими, людей розштовхуючи. Серце тривожно забилося, сльози з очей просяться на повітря морозяне… Бо ж покинули мене саму — посеред міста великого і чужого!..

У чергове узвозом Андріївським спускаючись, побачила раптом східці залізні, що на гору якусь ведуть — чому їх досі не угледіла?.. Вирішила пройтися тим шляхом нелегким і згори подивитися на вулицю людну, — може, так побачити нарешті зможу, куди Наталка з парубком утекли від мене. Доки