Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

заплітати, казки про звірів добрих і людей лихих розповідати, їсти готувати, прати білизну і одяг… Це ще до війни було. Полюбили дівчата бабцю мою, як сестру старшу, наче рідну, а бабці моїй тоді ж іще небагато років було — шістнадцять чи сімнадцять. І господарі добрими до неї були. Ніколи нічого не шкодували, завжди розмовляли з нею, як з рівною, а не як із наймичкою, манерам вишуканим учили, бо інтелігентними були. У хаті тримали книжок багато і платівок із музикою… Але війна розпочалася… Євреї з Києва тікали, коли німці прийшли. «Ти, Софіє, теж тікай — у своє село, бо ми — далеко, з нами поїхати не зможеш», — господар, батько Сіми і Хвіри, сказав бабі моїй. І ще сказав: «Можеш узяти із собою, що схочеш, бо ми тут усе залишаємо, а німці прийдуть, то все одно спалять». І баба, до села вертаючись тоді, оцього «патіхвона» тріскучого вхопила. І платівку одну-єдину — яка найближче була, яку слухали у тій родині найчастіше. Оце й був її посаг увесь, коли дід Гришко сватати прийшов… А Сіма і Хвіра якось, уже після війни, листа бабці моїй надіслали з Америки — що живі-здорові, і що все добре у них. А в кінці подякували — за турботу її щиру. І фотокартки свої вклали до конверта. Вже — дві дівки дорослі, пишні, усміхнені та щасливі. Їхні портрети бабця теж до стіни зі світлинами родинними пришпандьорила, бо ж — були колись рідними…

«Тобі подобається?», — запитую у Руслана.

«Угу».

Не знаю: він про борщ чи про музику. Чи про хату нашу зі світлинами людей найдорожчих.

«А відьмою більше не будеш мене називати?»

«А як доведеш, що — не відьма?», — сміливішає мій сусід.

Тоді я теж сміливішаю. Роблю ось що: підіймаю догори коротеньке бавовняне платтячко у якісь сині квітки, спускаю майже до колін яскраві рожеві трусики і давай вертітися — перед очима Руслановими.

«Хвостика бачиш?», — запитую. «Ні», — здивований, відповідає.

«Якщо немає хвостика відьомського, значить — не відьма я!», — вигукую, натягую труси і опускаю плаття.

«Патіхвон» вже давно замовк.

Недоїдений борщ на столі став холодним.

«Вибач», — каже до мене Руслан.

Дурничка номер п’ять. Зошити потаємні

До тих зошитів я записувала розрахунки різні. Наприклад, щодня котів у селі рахувала — усіх, яких бачила. Або голубів. Або бабів без хусток під церквою. Або іще щось. Дурнички усякі.

Коли могилки камінні робила, то завжди до зошита потаємного вписувала, наче магію якусь: скільки камінчиків на тому, а скільки на тому городі поховано.

Коли Наталка цукерками шоколадними зі мною розрахувалася — за музиканта виноградного — я все до зошита записала: скільки було кожного виду цукерок, кому скільки роздала і скільки сама з’їла.

Коли намиста аличеві робила, кожна намистинка була у мене на обліку, а потім я в усіх намистах кісточки перелічувала і записувала: кому яке намисто подарувала і скільки готових намист, мною зроблених, у селі було.

Коли розмову з соснами високими вела, їх рахувала. І слова їхні, до мене промовлені, — теж.

Коли Іван з Мишком тарзанку над помийницею влаштували, стежила: хто скільки разів на тій тарзанці гойдався. Тільки спочатку у голові все це тримала, аби не бачив ніхто, а тоді вже — вдома — із голови у зошит розрахунки свої дивні переписувала.

Усе — чітко. Рахувати мене батько навчив дуже рано, коли ще до школи не ходила. Подобалося мені заняття таке — цифри записувати, бо числа, які з тих цифр складалися, заворожували мене, сили якоїсь дивної і влади над іншими дітьми солтанівськими додавали.

Тільки хлопців не рахувала. Бо ще малою для того була…

Багато інших дурничок дитячих було у мене, але про всі розповідати — довга й нудна справа, тож я тільки про головні, найважливіші для мене, розповіла тут.

У вихідні моя мама на «зінгері» шила речі усякі на замовлення; татко — зошити перевіряв і, червоною ручкою креслячи щось у тих зошитах, оцінки своїм учням ставив. Баба Софія по господарству поралася, «соднички» на борошні пшеничному чи якусь іншу страву вимудровувала і завжди щось чистила-мила-прала. Дід Гришко — рибалив або з іншими дідами солтанівськими у кафе «як було на фронті» згадував, а потім, напідпитку до хати повертаючись, пісні усякі про війну співав, аж сльози йому від того співу на очах блищали. «То з тебе вже горілка виходить», — баба йому казала, але не сварила за те, бо дід приходив і мовчки до ліжка вкладався, що тільки гучне його хропіння стіни нашої хати злегка погойдувало, але ж нікому не заважав, клопоту — ані родині своїй, ані сусідам — не завдавав отими спогадами примарними.

I все по колу одному рухалося в житті моєму дитячому. Пори року — одна одну — почергово змінювали. Взимку на санчатах каталися всі дітлахи солтанівські, сніговиків виліплювали на городах. У кожній оселі ялинки лісові п’янкий аромат вроди зеленої випромінювали. Навесні паперові кораблики за водою талою випускали — чий швидше до ставу припливе, той щасливішим цього літа буде. Котики вербові шукали. Перші зернятка у землю, стомлену від холоду, руками своїми малими кидали — на врожаї, на життя нові… А літо найкращою порою було для нас, бо — вільними були, бо до школи ходити не треба було. Школою тоді вулиця нам ставала, кожному — своя, рідна…

Опісля того, як я музику живу — в хаті музиканта виноградного і жінки дощової — почула, «патіхвон» бабин уже по-іншому трохи мені зазвучав. Тріскотіння його гучнішим здавалося, мелодію оту високу ніби приземлюючи. Але дивна ностальгія за чимось загубленим, небесним спокою усе не давала, високо вгору кликала душу мою дитячу. Тож коли «патіхвон» нам щоранку грав, я очі заплющувала і уявляла фортепіано справжнє… І музиканта вродливого, який по клавішах пальцями б’є, музику звідти, десь із середини, із душі фортепіанної, назовні вибиваючи. І слухала, заворожена, — звуки чисті, прозорі. І солодко мені було, коли про таємницю свою думала. Про музиканта борівського виноградного. Навідати його — думка така у мене виникала, коли до Борової з бабусею удвох ішли — на ринок чи