Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

Мирослав   

   Колись я вважав за краще відпочивати інакше. Гріти кістки на якомусь закордонному пляжі. Де все включено, й абсолютно ні про що не паришся. Точніше, не так. Відпочивати на морях любила Альбіна. А я зі щедрістю багатого принца заохочував її побажайки й возив туди, куди вказував її наманікюрений пальчик.

   Все починалося як у казці про Попелюшку. Ми познайомилися у стінах інституту. Просто зіткнулися у коридорі. Я тоді дуже поспішав, мчав як ненормальний, група неповоротких першокурсниць просто опинилася на моєму шляху. Ні, я не навмисне, і моєю метою зовсім не було збити когось із ніг. Просто я вискочив з-за повороту й одразу налетів на них. Дівчата, як зграя наляканих дрібних пташок, розбіглися в різні боки, а ось Альбіна не встигла. Я зачепив її ліктем, вона відсахнулася вбік. Я обернувся, кинувши коротке вибачення, і на мить наші погляди перетнулися. Мій — зосереджений і злий. І її — переляканий. Ні, земля не втекла у мене з-під ніг і час не зупинився. Я помчав далі у своїх справах. Ось тільки бездонно-чорні очі, в яких стояли сльози образи, чомусь намертво в'їлися в пам'ять і не відпускали. Вирішивши, що маю все-таки нормально попросити вибачення, я знайшов її після пар. І вона стала моїм затьмаренням на довгі сім років. Не одразу, звісно. Але сім років разом! Я цілком справедливо вважав, що вона та сама, з якою я створю сім'ю. Альбіна ж вирішила інакше.

   І ось, щоб відволікти мене від туги смертної, як вони самі висловилися, друзі вмовили поїхати відпочити. Не на море, де я б весь час пам'ятав про наречену, що кинула мене. А в село в Івано-Франківській області, де Матвій уже бував і легко винайняв нам будиночок. Так ми й опинились тут. А рішення поїхати лісовою дорогою привело нас до будинку, де гостинні фермери не відпустили трьох промоклих до нитки чоловіків, запевнивши, що краще нам перечекати грозу в них, а вранці вже повернутися.

   І ось я сиджу в просторій їдальні за широким столом і милуюсь. Нічого особливого в обстановці цього приміщення немає, тільки кольори підібрані так майстерно, кожна деталь інтер'єру настільки поєднується з іншими, що час подумати: тут попрацював майстер своєї справи. Дизайнерське чуття у того, хто оформляв їдальню, явно є. А мені якраз саме це й потрібне.

   — Скажіть, будь ласка, — звертаюся до господині дому, яка саме принесла каструлю і поставила її на стіл перед нами, — а хто працював над обстановкою кімнати?

   Катерина Михайлівна — невисока жінка з дуже добрими блакитними очима та чарівною усмішкою — спершу дивиться на мене розгублено, ляскаючи віями. А потім її губи розтягуються в усмішці, коли вона вимовляє:

   — Це Олена все тут оформила, — каже вона з гордістю і навіть з якимось збентеженням.

   — Відчувається талант, — кажу я щиро.

   Олена, отже. Це та сама дрібна безстрашна дівчина, яка витягла нас із ями. Досить майстерно витягла, треба визнати. Я навіть і не думав, що дівчата на таке здатні. Ні, я знав, що є сильні жінки й таке інше. Але бачити тендітну дівчинку, яка керує трактором так, як це, за ідеєю, повинен робити чоловік і тільки чоловік — щось нове для мене. Одного цього враження вистачить надовго.

  — Вона у нас дизайнерка, — хвалиться Катерина Михайлівна. — Ось інститут закінчила, професію здобула.