Читати книгу - "Відлюдько, Інна Земець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Новий день, ура! Я чудово виспалась (брешу, крутилась на жаровні свого сорому та дурості аж до світанку) і прийняла рішення не тікати. Відпустка, роботи у дворі повно, в місті шалена спека – залишаюсь і веду себе як доросла розумна жінка. Зрештою, я така і є. Або ж намагаюсь нею бути. Варю каву, відкриваю портсигар, починаю ранок з улюбленого шезлонга. Трава рветься легко, грунт м’який, не помічаю як настає полудень. Роблю перерву, хрумчу яблуком, телефоную своїм. У мами з бабусею все добре, тьотя Світлана передає вітання і питає, коли навідаюсь. Обіцяю за тиждень завітати. Далі дзвоню до Нельки, вона фонтанує новими ідеями, реалістично уявляю, як Петро закочує очі та смиренно готується втілювати ті фантазії в реальність.
- Подруго, годі колупатись в грунті, зроби собі перерву! Заскочити за тобою? Шашликів нажаримо, вина поп’ємо. Давай, га?
- Нелька, дай кілька днів хоч розгрістись! Я ж тут з осені не була. Уяви, що в тебе у дворі сельва виросла? Не можу так все кинути.
- Так не кидай, на один день перерву зроби. Все одно довго не попрацюєш, на вечір знову дощ обіцяють, навіть штормове попередження бачила. Шо той один день?
- Ага, наш з тобою день перетвориться мінімум на два, а то й на декілька, а як душа розвернеться - ще вскочимо з тобою у пригоду.
- Нє, Петро не дасть, він мені ту кляту квітку досі згадує незлим тихим словом. Буде пильнувати.
- Ага, дурень думкою багатіє. Ні, Нелька, поки тут буду, часу ще вдосталь, як побачу що дача схожа на дачу, а не ліс – приїду. Звісно, негоду краще в компанії переживати, але і так не сумно. Доведу двір до ладу і зустрінемось.
- Поки до ладу доведеш, то й відпустка скінчиться! А потім знову твоє споконвічне «Роботи багато, іншим разом давай». Сидиш там, сумуєш і я тут сумую.
- Ти не сумуєш, а Петра шпиняєш. Прораб на пів ставки, а не дружина! І мені тут реально не сумно.
- Бур’яни полоти то дуууже цікаво, і не кажи. Сама бува як почну, то за вуха не відятгнеш.
- Та правда не сумую! – ходжу верандою, готую салат, притискаю мобілку до плеча щокою та стишую голос, - У мене тут такий бенефіс, нема коли перепочити.
- Чого пошепки, ти не сама?
- Сама, та новий сусід на дачі Хомчаків оселився, не хочу щоб чув.
- Інтрига! Давай, викладай. Старий, сімейний, як звати?
- Років під 40, здається, наче сам тут живе, звати Олександр.
- Хммм, гарний?
- Та ще не розгледіла. Наче симпатичний.
- Ще не познайомились, чи шо?
- Та познайомились вже, да так добряче, аж соромно на очі попадатись, - кажу я та починаю переповідати той безлад, з якого почалася моя відпустка. За пів години, і Нелька і я вже не можемо спинити регіт. Аж до сліз!
- Мері, спинись, зараз Петро мені заспокійливе запропонує! Ти просто 33 нещастя! Персональний рекорд дивацтв офіційно побито!
- Ага, перевершила себе. Вмію, практикую – звертайтесь. Фуууух, дійсно, досить реготати, бо усмішка вже болить.
- Давай, швидче траву свою нищ – хочу до тебе в гості.
- О, тебе ще тут бракувало! І так людині спокою нема.
Раптом чую як скрегоче метал – ворота сусіда, точно. За хвилину бачу як чорний джип повертає на головну і суне в бік центру.
- Вурдалака поїхав у справах. Тепер можна не шепотіти.
- А то ти шепотіла! Реготали вголос! Нічого, він все це на власні очі бачив, тож переказом вже не сполохаєш. Добре подруга, піду подивлюсь що чоловік робить, допомогти може треба. Як побачиш край своїм мукам – телефонуй і чекай гостей.
- Обіймаю, цілую, Петру привіт, до зустрічі.
Сьогодні до роботи душа не лежить, хочеться солодкого і звалитись в шезлонг з книжкою. У цукерниці порожньо, мушу йти в крамницю. Дорогою суну повільно, повітря парке аж дихати важко, та заради шоколаду і на подвиг спроможна. У дверях магазину стикаюсь з Дімою.
- Привіт, мала.
- І тобі доброго дня. Казав що дід роботою завалив, а сам пиво купуєш. Байдикувати надумав?
- Аби ж то. На вечір взяв, розслаблюсь трохи.
- Ти спочатку хоч напружся, щоб було після чого відпочивати, - дивакуватий він сьогодні, не посміхаєтся, а мав би зараз вистрілювати веселими репліками, - Діма, а що ти такий набурмосений?
- Не зважай, то на дощ, мабуть.
- Старієш, метеозалежністю обзавівся? – знов не посміхається, - Не бреши мені, кажи що трапилось.
- Нема чого казати. А ти чого тут? Йшла в крамницю – то й іди купуй шо хотіла, причепилася…
- Не відгавкуйся, все одно дізнаюся, - тягну його за собою в магазин, набираю кульок смаколиків і разом йдемо додому. Зазвичай мовчить Діма лиш коли свого язика комусь в рота прилаштує, а зараз чого? Завертаю його до річки, руку не відпускаю, - Будь чемним кавалером, проведи даму до води.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлюдько, Інна Земець», після закриття браузера.