Читати книгу - "Син маминої подруги, Марісса Вольф"

Марія

Я була в повній впевненості, що це Микола. А кого мені ще чекати? Але я помилялася.

Переді мною стояв молодий хлопчина років сімнадцяти в застебнутому довгому плащі до підлоги і відверто витріщався на мій коротенький наряд.

- Ну, що так і будеш стояти? Бабки вперед.

Мені здалося, що я недочула.

- Здрастуйте. Ви про що? - я намагалася зрозуміти, що цьому дивовижному суб'єкту від мене потрібно.

- Сама знаєш, - усміхнувся хлопець. - Ти ж мене замовила.

- Нікого я не замовляла. Ви, напевно, помилилися. До побачення, - я спробувала закрити двері.

Але не тут-то було. Цей нахабний тип встиг всунути між дверима і дверною коробкою свою ногу.

- Чоловіче, я абсолютно не розумію, чого Ви від мене хочете. Будь ласка, йдіть, інакше мені доведеться викликати поліцію, - я спробувала напоумити цього малолітнього недоумка.

- А чого це ми такі на Ви? Типу ти не з нашого клубу? Я ж приніс все, як зазначено в замовленні, - він простягнув мені прозорий пакет, в якому лежали рожеві хутряні наручники і батіг. - Так, і сам причепурився, як домовлено, - одним махом він відчинив свій довгий плащ, під яким не виявилося зовсім нічого.

«О, ні, ще посадять мене, йому ж і вісімнадцяти немає!» - була моя перша думка.

- Відійдіть від мене! А то я зараз закричу! - я вже була майже нестямна від гніву і люті. Мені було все одно, що подумають про мене сусіди в мій перший день в цій квартирі.

Хлопчисько, здавалося, знущався наді мною і ніяк не хотів йти. Тільки я зібралася кричати, як хтось сильний відкинув хлопчину на сходову клітку.

- Ти що, дурень, не зрозумів. Дівчина не замовляла тебе! Давай забирайся звідси, поки ще можеш. Ще раз тут побачу, ноги відразу ж поламаю! І ось це забери, ідіот, - крикнув чоловік, кидаючи услід цьому дивному суб'єкту пакет з наручниками і батогом. - Цифри спочатку вивчи. Тут написано квартира 69, а це 96. Козел малолітній!

Чоловік повернувся до мене і в своєму рятівнику я пізнала Романа, партнера Миколая по бізнесу. Того Романа, з яким у мене тільки сьогодні кілька годин тому була співбесіда.

- Вибачте мене за неприємну сцену, - чоловік підняв на мене очі, в яких промайнула іскорка усвідомлення, хто я така. - Ви - Марія, вірно?

- ТТак, - у мене зуб на зуб не попадав від пережитого стресу. - Дякую Вам за допомогу, Романе. Я не знаю, щоб я зробила, якщо б не Ви.

- На жаль, такі унікуми у нас тут в столиці іноді зустрічаються. Але не бійтеся, сюди він точно більше не поткнеться. Такі, - він махнув у бік зниклого хлопця, - зазвичай тільки з жінками такі хоробрі. З чоловіками у них зовсім інша розмова.

- Ще раз спасибі Вам. Не буду Вас більше затримувати, - я вже замерзла в своєму коротенькому вбранні, стоячи практично в під'їзді, а запрошувати додому малознайомого чоловіка я не збиралася.

- Будь ласка, Маріє. Якщо Вам раптом знадобиться допомога, Ви завжди можете звернутися в 107 квартиру. Там живе моя мама. Вона Вам обов'язково допоможе. Гарного вечора!

- Дякую. Вам теж, - мило сказала я, закриваючи двері.

Притулившись до стіни, я тихо сповзла вниз і подумала: «Ага, вже, гарного ...»

Деякий час я просто сиділа на підлозі, роздумуючи над тим, чи варто розповідати про цю ситуацію Миколі чи ні, поки не згадала про картоплю на плиті.

Вона, звичайно, вже давно згоріла.

Натискайте "Відстежувати автора", якщо хочете більше гарних книг