Читати книгу - "Печатка янгола, Ненсі Х'юстон"

Ніби не помічаючи погляду чоловіка, вона відвертається і починає одягатися.

— Ні! Ясна річ... — погоджується Рафаель. — І все ж, люба... дозволь призначити тобі зустріч у лікаря?

— Зачекай трохи, — відповідає Заффі, помовчавши. — Зачекай кілька днів... Аби упевнитися.

— Добре, серденько! Все, як ти хочеш. Та я... хтозна чому, вже переконаний у цьому. Певно, це чоловічий нюх! Я це чую... оцим! — І, схопивши руку Заффі, він кладе її на свої яєчка (голі, еге ж). Аби насмішити її. Та вона не сміється.

Пара не вирушає у весільну подорож, бо Рафаель підписав контракт на липневе турне до Сполучених Штатів. Він пропустив чимало репетицій через свій епічний герць супроти спруту французької бюрократії; тепер слід надолужити згаяне, тож він працює щодуху — більше сам, аніж з оркестром. Проте у нього все вийде!

Щодо Заффі, то під час відстрочки, яку вона попросила в чоловіка — «кілька днів» до офіційного визнання її вагітності — поринає з головою в господарство. Сама ухвалює рішення перефарбувати кімнату прислуги. Варто Рафаелеві відвернутися, вона підхоплюється і бігає поверхами, з третього на сьомий та з сьомого на третій, з важкими банками фарби в руках. Сусіди проводжають її поглядами, супляться і зачиняють вічка. Натомість мадемуазель Бланш передчуває біду.

Сама вона втратила здатність народжувати через хімічні сполуки, всотані її тілом на початку 1950-х років — тоді, працюючи на заводі батарейок «Wonder» у Сент-Уані[15], вона п’ятнадцять місяців провела в цеху, який називали «пеклом». Тому дівчина, яка носиться сходами, замість користуватися ліфтом, і у страшенну спеку працює при щільно зачинених вікнах у тісненькій кімнаті, де тхне скипидаром і фарбою... викликає в неї острах.

Мадемуазель Бланш підозрює вагітність — і це її непокоїть. Чи в курсі месьє Лепаж про те, чим за його відсутності займається юна дружина?

І того дня, коли — почервонівши і з німецько-французьким словничком у руках — Заффі питає її, де поблизу можна купити в’язання, мадемуазель Бланш здригається з голови до ніг і відкидає підозри: тепер вона точно знає, чого чекати. Жінка на початку вагітності має лише дві можливі причини запасатися пряжею: або їй страшенно нетерпеливитися стати матір’ю, або вона зовсім не хоче нею ставати. Бо молодиці... не варто такого казати, та все ж... безглуздо в’язати пелюшки за вісім місяців до народження.

Що ж робити? Мадам Лепаж не вельми товариська. Певно, — міркує мадемуазель Бланш,— її відлякує моя гидка пика. І все ж, може, варто таки запросити її на хвилинку до себе, коли опівдні вона сходитиме по другу пошту? Пригостити лікером? Варто спробувати... Ага! ну от! вона перелякалася, знайшла привід для відмови — і тікає, драпає, пропадає. Хтось інший дасть їй адресу крамниці. Чи варто звернутися з цим до месьє Лепажа? І знову казатимуть, що консьєржки втручаються в те, що їх не обходить. І все ж, слід-таки сказати йому... але сказати що? Що його дружина вагітна? Щодо цього він напевно в курсі. Що вона хоче купити спиці? Це ж нормально, ніякого злочину тут немає... Що в очах його юної дружини я бачу той самий погляд загнаного звіра, який помічала в інших юнок, коли вони поверталися на завод після нетривалого відрядження до Бордо разом із босом, месьє Лонґкюїсом (авжеж, без жартів, саме так звали цього негідника[16]) — вони всі проходили через це, і навіть по кілька разів, якщо були гожі, а потім деякі з них...

Мадемуазель Бланш налила собі другу чарку лікеру і занурилась у спогади — тож ми можемо навшпиньки вийти з її кітчевої помаранчевої кухні, де кожен квадратний сантиметр прикрашено брязкальцями, дурничками, керамічними тарілочками із зображенням якоїсь відомої французької пам’ятки, рослинами в горщиках, кліткою з канаркою, рецептом, вирізаним із журналу «Elle», програмою радіопередач...

А поки ми затримуємося на кухні зі смачним лікером мадемуазель Бланш, розгортається справжня драма: Заффі, ванна кімната, розкручений металевий вішак, білі кахлі, червона кров, Рафаель, крики, телефонний дзвінок, швидка допомога, лікарня, медсестри, візки, лікарі, оглядини, перешіптування...

Мокрі щоки Рафаеля. Сухі щоки Заффі.

Спроба не вдалася: дитя ще живе. Заффі стане матір’ю — байдуже, хоче вона цього чи ні.

Вона докоряє собі, що не дочекалася від’їзду чоловіка до Сполучених Штатів; вона розуміє, що безсоння часом заважає їй усе чітко розрахувати.

Рафаель довіряє бліденьку дружину, яка ледве тримається на ногах, своїм приятелям з площі Кліши. Мартен і Мішель дуже їй співчувають. Авжеж, вони потурбуються про Заффі. Оскільки їхня старша донька поїхала з кузенами на море, Заффі може спати в її кімнаті. «Усе буде гаразд, — заспокоюють вони Рафаеля. — Телефонуй нам звідти. І ні про що не хвилюйся. Грай на своїй флейті, грай як бог!»

Рафаель у літаку з іншими членами оркестру. Він знеможений. Чому вона це зробила? Чому, погодившись вийти за нього, спробувала вбити дитину, яку вони разом зачали? Боялася, що вагітність спотворить її тіло? Чи, сама щойно вийшовши з віку дитини, почувалася недостатньо зрілою для материнських обов’язків? Він затуляє обличчя руками і намагається пригадати кольорове гудіння «Джмеля» Римського-Корсакова.

Заффі дивиться в стелю. Вона лежить на дитячому ліжку в дівчачій кімнаті зі стінами, вкритими незграбними малюнками, і меблями, заваленими ляльками. Дівчинці, яка вирушила до моря, вісім років. Вісім — як і Заффі, але не так. Як і Заффі — але не так, як зараз. Як Заффі, коли їй було вісім. Проте не зовсім так.

Вона попросила не відчиняти віконниці вдень.

І день за днем це росте в ній.

VI

Пришвидшимо хід подій — ця можливість п’янить, ніби сон, спершу солодко насолоджуєшся особливою миттю, а потім — яка насолода! — усе зсувається, дні минають, з’являються і розчиняються, тануть один у одному... Поплаваємо трохи на поверхні океану подій, що відбуваються на планеті Земля восени 1957 року. Унизу миготять брижі... Час від часу виринають клоччя піни, яку ми розпізнаємо — то Рафаель із засмученим поглядом, повним кохання й турботи, то Заффі, завжди задивлена в себе, — та ось їх відносить хвиля, заміняючи на новини, що сиплються щедро, заколисуючи і причаровуючи нас.

Скажімо, після секретної операції «Шампань» у січні тогоріч[17] чимало юних французьких призовників навчилися сяк-так допитувати фелахів або тих, кого підозрювали в належності до них чи в тому, що приховували фелахів, а також тих, кого підозрювали в тому, що ті могли щось знати про сховки фелахів — себто усіх, будь-кого з місцевого населення... Тим часом Федеративна Німеччина перетворювалася на найквітучішу країну Європи... Мао Цзедун, вдихаючи аромати Ста квітів[18], збирався з