Книги Українською Мовою » 💙 Зарубіжна література » Опір путінському режиму, Браудер Білл 📚 - Українською

Читати книгу - "Опір путінському режиму, Браудер Білл"

150
0
03.04.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Опір путінському режиму" автора Браудер Білл. Жанр книги: 💙 Зарубіжна література. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 57
Перейти на сторінку:

Незабаром ми дізналися, що Клюєв служив у спецназі в Афганістані у військовій розвідці наприкінці 1980-х. Через 10 років його ім'я фігурувало у міліцейських відомостях. Його звинувачували в розбої та пограбуванні. Ще через декілька років він знову засвітився: вони з дружиною ледь уникли замаху. Вбивця чекав їх на парковці дайнера "Старлайт" — московської цілодобової забігайлівки, популярної серед експатів та москвичів середнього класу. Попри такий багатий послужний список, Вадим зміг знайти лише одну фотографію Клюєва — старий знімок чоловіка років сорока, нічим не примітного, можна навіть сказати, ґречного — та лисого, як колінце.


Наступний пошук перестав давати нові результати, тому Вадим вирішив потурбувати своє джерело в Москві. Ми називали його Аслан. Він працював у ФСБ, але виявився втягнутим в міжусобицю з тими самими чиновниками, що пресували нас.

Аслан досить часто ділився інформацією з Вадимом, але робив це не за покликом серця, а за завітами Макіавеллі. Досвід роботи з ним показував, що йому можна довіряти.

Під час розмови Вадим запитав про Клюєва, але у відповідь повисла мовчанка.

— Навіщо він тобі? — спитав Аслан після тривалої ­паузи.

— Схоже, саме він у центрі всіх наших справ, — відповів Вадим. — Хто він такий?

— Слухай, розмова про нього само собою небезпечна, — приглушено сказав Аслан. — Він мафіозі. Роз'їжджає на броньованому "брабусі" із трьома машинами ескорту, скрізь ходить із міцною охороною.

— А чому його "кришує"[7] МВС?

— Вадиме, вони працюють на нього. З чуток, йому честь віддають, як генералу, коли він з'являється у міністерстві.

Аслан закінчив розмову на зловісній ноті.

— За Браудером і вашою командою йде полювання, але щось я розбовтався... Будь обережним, Вадиме, і май пильне око.


9. Швейцарська скарга

Зима — весна 2011 року Застереження Аслана — не порожні погрози. Ми знали, що вони повісять на нас усі свої злочини і дуже побоювалися за свої життя. Я не знав, як убезпечити нас від цієї мафії, і це лежало тягарем на серці, але розумів, що якщо влада Швейцарії дійсно почне повномасштабне розслідування щодо Степанових, то Кремлю буде важко продовжувати звинувачувати нас у їхніх же злочинах. Це могло знизити і можливість фізичної розправи. Такий крок видавався логічним, та й вибирати було ні з чого.

Ми були готові подавати заяву до прокуратури Швейцарії на початку 2011 року, але перш ніж опустити її в поштову скриньку в Берні, сподіваючись на диво — що хтось прочитає її та почне справжнє розслідування, я вирішив ще раз спробувати знайти впливового союзника у Швейцарії. який допоміг би прискорити процес.

Така нагода трапилася мені наприкінці січня у Давосі на Всесвітньому економічному форумі.

З 1996 року я щорічно відвідував Давоський форум, і 25 січня відбув літаком з Лондона до Цюриха, а звідти поїздом через Альпи протягом трьох годин. Давос був завалений снігом і швейцарськими військовими з їхніми блокпостами та снайперами на дахах. Всі ці заходи повинні були захистити ВІПів з усіх куточків світу, що зглянулися на це забуте в інші пори року гірське сільце.

По приїзді я оселився в готелі "Конкордія", скромному тризірковому готелі поруч із Центром конференцій, але з дуже нескромною ціною — 500 швейцарських франків, або 520 доларів, за тісний номер із душем за ніч. Та гріх скаржитися: кому справді не пощастило, то це тим гостям форуму, яким довелося жити в готелях сусіднього села, Клостерс, і їздити двічі на день у Давос і назад, витрачаючи пів години на дорогу в один бік.

Офіційний девіз Всесвітнього економічного форуму того року — "Велике перетворення світу". Насправді більшість учасників форуму — це мільярдери, диктатори, високооплачувані керуючі зі списку "Форчун-500", яким байдуже до перетворення світу, а тим паче до великого. Декому потрібно рівно протилежне.

Але щоб підтримувати видимість цієї благородної місії, форум запрошує жменьку людей, яким вона небайдужа. Одним із них у 2011 році був експерт із кримінального права, криміналіст, швейцарець Марк Піт (Mark Pieth). На початку 1990-х він працював у швейцарській прокуратурі та очолював відділ боротьби з економічними злочинами та організованою злочинністю. Пізніше захистився, здобув ступінь професора з кримінального права у Базельському університеті та став одним із провідних світових експертів у боротьбі з корупцією та відмиванням злочинних доходів.

Кожен учасник форуму ретельно планує свій графік зустрічей, щоб виправдати щорічний внесок — 2011 року він становив 50 тисяч доларів. Звичайно, домогтися особистої зустрічі з такими людьми, як Білл Гейтс або Річард Бренсон практично неможливо. Але на зустріч з експертами з кримінального права та протидії відмиванню злочинних доходів, на щастя для мене, черги немає. Швидше навіть навпаки: багато хто хотів би триматися подалі від людей типу Марка Піта.

У день мого прибуття у нас із Марком була запланована зустріч в одному з історичних швейцарських шале, готелі "Меєргоф". Це від Конгрес-центру вниз головною вулицею Променад. Коли я прийшов, Марк якраз завершував зустріч із чоловіком, у якому я пізнав главу "Тоталь", французького нафтогазового гіганта, який на той час утопав у корупційних скандалах. Він здавався спокійним, але, мабуть, мав впливових ворогів, бо обабіч стояли величезні охоронці у шкіряних піджаках.

Як тільки Марк звільнився, я привітав його, і ми пішли шукати вільний столик якомога далі від цих хлопців. Серед них не було росіян, але все ж таки я не хотів, щоб вони почули нашу розмову.

Вибравши столик у затишному куточку ресторану, ми вирішили поснідати. На вигляд Марку було приблизно 60, сиве волосся зачесане назад, сам він був худорлявий, із завзятою усмішкою. Розповівши трохи про себе, я перейшов до історії про Сергія, про якого він уже трохи чув. Я дістав проєкт нашої заяви та поклав перед ним на стіл. Давши йому хвилину швидко перегорнути документ, я відкрив сторінку зі схемою руху грошей з "Універсального банку заощаджень" через банки Молдови та Латвії на рахунки в "Кредит-Свісс". Очі Марка спалахнули.

— І все це ви можете документально підтвердити? — спантеличено спитав він.

— На сто відсотків.

— Звідки у вас дані? Я так розумію, що не від російських правоохоронців.

— Нам допоміг інформатор. Він передав нам виписки банку "Кредит-Свісс", а доларові проводки ми отримали за судовим запитом у Нью-Йорку.

— Вражає, пане Браудер.

— Дякую, я передам. Більшість роботи виконав мій колега Вадим Клейнер. Я планував подати цю заяву в Берні, але потім подумав, що було б ефективніше, якби її подав хтось вашого калібру. Ви не погодитеся?


Він сперся на лікті та по-змовницькому нахилився до мене.

— Мені треба уважно все прочитати та обміркувати. Це важливо для мене: я борюся з такими злочинами багато років. Звичайно, мені цікаво, особливо, якщо все у вашій заяві обґрунтовано.

Мій графік роботи в Давосі був щільним: зустрічі були розписані на наступні кілька днів, але саме ця виявилася вкрай важливою. Мені дуже хотілося, щоби Марк погодився.

Відразу після Давоса я вирушив до Штатів на зустрічі у Вашингтоні та Нью-Йорку — на порядку денному був закон Магнітського, і рух на його підтримку в Конгресі набирав обертів. Коли я був у Нью-Йорку, мені зателефонували. Визначник номера показував невідомий номер із кодом Швейцарії. Я відповів. Зв'язок був поганий, з тріском і розривами, я практично нічого не міг розібрати і вже готовий був натиснути відбій, як раптом почув знайомий голос.

— Білле? Білле? Це Марк, Марк Піт. Ви чуєте мене? — чутність покращилася.

— Марк! Як справи?

— Перепрошую за перешкоди зі зв'язком — я за кермом, у дорозі. Я прочитав ваш документ. Дуже переконливо. Настільки переконливо, що я дуже хочу приєднатися до вашої справи.

— Правда?

Якби я зміг обійняти його на відстані, то обов'язково зробив би це.

— Якщо ви не проти, я хотів би подати скаргу якнайшвидше.

Я миттєво погодився. Наступного дня він передзвонив і сказав:

— Бомбу скинуто, тепер побачимо, де вибухне.

Залученість Марка посилювала надію, але не гарантувала, що влада Швейцарії почне діяти. Загалом, прокурори беруться до справи тоді, коли бачать, що зможуть її виграти. І хоча в цьому випадку докази були незаперечними, кому як не швейцарцям знати, що всі справи з російським "правосуддям" — це завжди мука. Заздалегідь відомо, що кремлівська влада не виконує зобов'язань, постійно намагається направити всіх хибним шляхом і завжди бреше з нагоди і без.

Мені потрібно було зробити все, щоб не дати швейцарцям поховати нашу справу, а найкращий помічник у цьому — преса.

На нашій миротворній зустрічі з Джоном Москоу на Кембриджському симпозіумі він познайомив мене зі своїм старим товаришем — репортером тижневика "Барронс" — Біллом Алпером. Джон назвав його найкращим представником жанру журналістських розслідувань у Нью-Йорку. Білл щодня висвітлював новини охорони здоров'я та технологій фондового ринку, а також писав змістовні викривальні статті про корупцію та посадові злочини.

Перед тим як повернутись до Лондона, я запросив Білла на обід у готель "Мандарин Орієнтал", на 35-й поверх, із краєвидом на Центральний парк. Він прийшов у ресторан у наглухо застебнутій потертій синій зимовій куртці та кросівках, що бачили кращі часи. Я подумав, що, мабуть, йому некомфортно ходити до таких розкішних закладів.

— Ви Білл? — спитав він, наближаючись до столу.

— Я Білл. А ви Білл?

— Винен, — дотепно кивнув він.

Він сподобався мені з першої секунди. Його зовсім не хвилював антураж, у який він потрапив. Все в ньому, починаючи з його зовнішності та закінчуючи його безтурботністю, нагадувало сучасного інспектора Коломбо.

Ми почали балакати і швидко зрозуміли, що нас об'єднує не лише ім'я — ми обоє були родичами знаменитим партійним діячам комуністичної партії. Мій дід, Ерл Браудер, був генеральним секретарем Комуністичної партії Америки (1932–1945), а Білл — далеким родичем Максима Литвинова, народного комісара із закордонних справ СРСР при Сталіні до початку Другої світової війни (1930-1939). (Литвинова змінив Молотов, який "прославився" багато чим, зокрема — знаменитим "коктейлем").


Ще один загальний момент: нам обом вдалося віддалитися від ідей комунізму настільки далеко, наскільки це можливо.

1 ... 9 10 11 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Опір путінському режиму, Браудер Білл», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Опір путінському режиму, Браудер Білл"