Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

— Я налякав вас? — сказав він.

Вона подивилась на цю людину, яку звикла глибоко поважати, і з посмішкою відповіла тільки:

— Так, налякали.

— Це тому, що ви мені дуже подобаєтесь.

Подумавши з хвилину, Дженні сказала:

— Мені треба йти.

— Ну от, — жалібно відказав Брендер, — невже ви через це втікаєте?

— Ні, — відповіла Дженні, відчуваючи чомусь, що вона невдячна, — але мені пора. Вдома будуть турбуватись.

— А ви не сердитесь на мене?

— Ні, — сказала вона, трохи кокетуючи, чого раніше ніколи не бувало.

Вона відчувала свою владу над ним, і це було таке нове, таке дивне, що вони обоє чомусь зніяковіли.

— Як би там не було, ви тепер моя, — сказав сенатор встаючи. — Віднині я дбатиму про вас.

Дженні було приємно це чути. «Йому впору робити чудеса, — подумала вона, — він справжній чарівник». Вона оглянулась, і від думки, що перед нею відкривається таке нове, дивне життя, у неї запаморочилась голова з радості. Не те, щоб вона цілком зрозуміла, що він хотів сказати. Мабуть, він буде добрий і великодушний, даруватиме їй чудові речі. Зрозуміло, вона була щаслива. Вона взяла пакунок з білизною, по яку прийшла, не помічаючи й не відчуваючи безглуздості свого становища, — а для нього це було гірким докором.

«Вона не повинна розносити білизну», подумав він. Ніжність і співчуття налинули на нього гарячою хвилею. Він взяв її обличчя в долоні, на цей раз як добрий покровитель.

— Нічого, дівчинко, — сказав він. — Вам не доведеться вічно робити це. Я щось придумаю.

Після цього їхні стосунки стали ще простішими й дружнішими. Коли Дженні прийшла наступного разу, сенатор, не замислюючись, запропонував їй сісти на поручень його крісла і почав докладно розпитувати, як живуть її рідні, чого хоче й про що мріє вона сама. Він помітив, що на деякі питання вона відповідає невиразно, особливо — про батькову роботу. Їй соромно було признатись, що батько ходить по домах і пиляє дрова. Побоюючись, що тут криється щось серйозніше, Брендер вирішив найближчими ж днями піти й дізнатися, в чім справа.

Так він і зробив першого ж вільного ранку. Це було за три дні до того, як у конгресі почалась напружена боротьба, що закінчилась його поразкою. В ці дні, що лишилися, однаково вже не можна було вжити ніяких заходів. Отже, Брендер взяв тростину і пішов до будинку Герхардтів; через півгодини він уже рішуче стукав у їхні двері.

Йому відчинила м-с Герхардт.

— Здрастуйте! — весело сказав він і, помітивши її збентеження, додав: — Чи можна ввійти?

Побачивши незвичайного гостя, добра жінка зовсім розгубилась. Вона потихеньку витерла руки старим латаним фартухом і, нарешті, відповіла:

— Так, так, прошу, заходьте!

Забувши зачинити двері, м-с Герхардт квапливо провела сенатора до кімнати і, присунувши стілець, запросила його сісти.

Брендер пошкодував, що так збентежив її.

— Не турбуйтеся, місіс Герхардт, — сказав він. — Я просто проходив мимо і вирішив заглянути до вас. Як здоров’я вашого чоловіка?

— Дякую, він здоровий, — відповіла жінка. — Він пішов на роботу.

— Отже, він знайшов посаду?

— Так, сер, — відповіла м-с Герхардт; вона, як і Дженні, не наважувалась сказати, що це за робота.

— І діти, сподіваюсь, всі здорові й ходять до школи?

— Так, — відповіла м-с Герхардт.

Вона зняла фартух і зніяковіло бгала його.

— Це добре. А Дженні?

Дженні якраз прасувала білизну; почувши голос гостя, вона покинула праску й дошку і втекла в спочивальню, де тепер квапливо опоряджалась, боячись, що мати не догадається сказати, ніби її немає вдома, і не дасть їй можливості зникнути.

— Вона вдома, — сказала м-с Герхардт, — зараз я покличу її. — Навіщо ж ти призналася йому, що я тут? — стиха докорила Дженні.

— А що ж мені було робити?

Вони не наважувались вийти до сенатора, а він тим часом оглядав кімнату, йому сумно було бачити, що такі достойні люди живуть у таких злиднях, хотілося б якось допомогти їм.

— Доброго ранку, — сказав він, коли Дженні нерішуче зайшла нарешті до кімнати. — Як ви поживаєте?

Дженні підійшла до нього і, червоніючи, простягла руку. Його відвідини так схвилювали її, що вона ледве була спроможна вимовити слово.

— Вирішив зайти й подивитись, як ви живете, — сказав сенатор. — Будинок непоганий. Скільки у вас кімнат?

— П’ять, — відповіла Дженні. — Ви пробачте, у нас безладдя. Ми сьогодні зранку прасували, через те все шкереберть.

— Розумію, — м’яко сказав Брендер. — Невже ви думаєте, що я цього не зрозумію, Дженні? Не треба мене соромитись.

Він говорив так само спокійно й дружньо, як завжди, коли вона бувала у нього, і це допомогло Дженні опанувати себе.

— Нехай вас не турбує, якщо я ще колись загляну до вас. Я відвідуватиму вас, я хочу побачити вашого батька.

— Он як, — сказала Дженні. — А його немає вдома.

Але поки вони розмовляли, Герхардт зі своєю пилкою та козлами з’явився біля хвіртки. Брендер побачив його і зразу ж пізнав по спільних з дочкою рисах.

— А от і ваш батько, якщо не помиляюсь, — сказав він.

— Хіба? — відгукнулася Дженні, виглядаючи у вікно.

Герхардт, заглиблений в свої думки, пройшов мимо вікна, не підводячи очей. Він поставив козла біля стіни, почепив пилку на цвяшок і зайшов у дім.

— Мати! — покликав він по-німецькому, а потім, не побачивши дружини, підійшов до дверей і заглянув у їдальню.

Брендер встав і простягнув йому руку. Сутулуватий, жилавий німець підійшов і потиснув її, допитливо поглядаючи на незнайомого.

— Це мій батько, містер Брендер, — сказала Дженні; почуття приязні до сенатора допомогло їй перебороти соромливість. — Батьку, це містер Брендер, той самий, що живе в готелі.

— Як прізвище? — перепитав Герхардт, повертаючись від одного до другого.

— Брендер, — сказав сенатор.

— А, так! — Герхардт говорив з помітним німецьким акцентом. — Після хвороби я погано чую. Дружина мені розповідала про вас.

— Я вирішив зайти познайомитись з