Читати книгу - "Дім, в якому…"

він дивився на світ точнісінько такими ж зеленими очима, як і в його матері, й тримався так само просто, як і вона. На його плечі була накинута біла жакетка. Такого виснажливо спекотного дня це здавалося дивним. Він ішов знехотя, зачіпаючись кедом за кед і мружачи очі так, щоби бачити тільки сірий, зіркатий, як тісто, асфальт і сліди, залишені на ньому каблуками матері. Він думав, що навіть якби мати зникла йому з очей, її можна було би знайти за оцими смішними, дірчастими слідами.

Жінка зупинилася.

Над ними височіла будівля Дому, оточена з двох боків пустотою, як потворний сірий пролом у білосніжних рядах Гребінців.

— Здається, це тут.

Жінка поставила валізу на землю і, трохи піднявши окуляри від сонця, вдивилася в табличку над дверима.

— Бачиш, як швидко ми дійшли? Хіба мало сенс брати таксі?

Хлопчик байдуже кивнув. Він міг би заперечити, що йти довелося все ж таки досить довго, але замість цього сказав:

— Дивися, мам, він прохолодний. Сонце його не чіпає. Дивно, правда?

— Дурниці, любий, — відмахнулася мати. — Сонце чіпає все, до чого може дотягнутися. Просто він темніший від сусідніх будинків, і через це здається холоднішим. Зараз я увійду туди, а ти почекаєш мене тут. Добре?

Вона підняла валізу на четверту сходинку ґанку і обперла її на поручні. Подзвонивши, завмерла чекаючи, а хлопчик сів на найнижчу сходинку і почав дивитися в інший бік. Коли замок клацнув, він обернувся і ще встиг побачити білий поділ, який тут же зник за дверима. Потім двері різко зачинилися, і він залишився сам.

Підвівшись зі сходинки, хлопчик підійшов до стіни і притулився до неї щокою.

— Холодний, — сказав він. — Сонце не може до нього дотягнутися.

Він відбіг від Дому і подивився на нього здаля. Винувато скосив очі на двері, пересмикнув плечима і пішов уздовж стіни. Дійшовши до рогу, ще раз озирнувся, позволікав і повернув.

Іще одна стіна. Хлопчик добіг до її кінця й зупинився.

За наступним поворотом виявилося подвір’я, відгороджене сіткою. Порожній і тоскний двір, такий же розжарений, як усе довкіл. Зате Дім з цього боку був зовсім інакшим. Різнобарвний і веселий, він ніби вирішив показати хлопчикові інше своє обличчя. Усміхнене. Лице не для всіх.

Хлопчик підійшов упритул до сітки, щоби трохи краще роздивитися це інше обличчя Дому та, можливо, навіть вгадати, хто намальований на його стінах, і побачив перекособочену споруду з картонних коробок. Саморобний будиночок, прикритий гілками. На даху його стирчав обвислий від безвітряного затишшя прапорець, картонні стіни були обвішані саморобною зброєю і дзвіночками. У курені хтось жив. Зсередини долинали голоси і шурхіт. Перед входом чорніла купка попелу, обкладена цеглинами.

Їм дозволяють палити вогнища…

Він притулився до сітки, не помічаючи, що на майці й жакетці відбився іржавий сітчастий візерунок. Він не знав, кому саме — «їм», але розумів, що багато років цим «їм» бути не могло. Він дивився, аж поки його самого не помітили крізь нерівно вирізане віконце.

— Ти хто? — запитав хрипкуватий дитячий голос, і в дверному отворі будиночка з’явилася голова, пов’язана квітастою хустинкою. — Краще йди звідси. Тут чужим не можна.

— Чому? — зацікавлено запитав хлопчик.

Похитнувшись, курінь випустив іще двох мешканців. Третій залишився визирати з віконця. Троє засмаглих хлопців з розмальованими обличчями втупилися в нього крізь сітку.

— Він не з тих, — сказав один до другого, киваючи на зубці багатоповерхівок. — Він узагалі нетутешній. Оно як дивиться…

— Ми автобусом приїхали, — пояснив хлопчик у жакетці. — А потім ще пішки…

— Ось і йди звідси пішки, — порадили йому з-за сітки.

Він відійшов на декілька кроків. Він не образився. Просто це були дивні хлопці. Щось із ними було не так. І йому хотілося зрозуміти, що саме.

Ті, зі свого боку, розглядали його й обговорювали без крихти збентеження.

— Із Північного полюса, певно, — сказав маленький, з дуже круглою головою. — У блузочці. Зовсім дурненьке.

— Сам ти дурненьке, — сказав інший. — Рук немає, тому він у блузі. До нас привезли. Не бачиш?

Вони перезирнулися й захихотіли. Той, котрий сидів у будиночку, також засміявся, розхитуючи халабудку своїм сміхом.

Хлопчик у жакетці позадкував.

Вони й далі сміялися:

— До нас, до нас!

Він повернувся до них спиною і побіг. Незугарно сутулячись, щоби не злетіла жакетка.

Вискочивши за ріг, врізався в когось, і цей хтось схопив його за плечі.

— Е, тихіше! Що таке?

Хлопчик затряс головою.

— Нічого. Вибачте. Мене чекають он там. Будь ласка, відпустіть.

Але чоловік його не відпустив.

— Ходімо, — сказав він. — Твоя мати сидить у мене в кабінеті. Я уже почав собі думати, що їй сказати, якщо тебе не знайду.

Чоловік був із прохолодного дому. Він мав сині очі й сіре волосся, він був горбоносий і мружився, як мружаться люди, котрі носять окуляри.

Вони піднялися східцями, й чоловік із прохолодного дому взяв валізу. Двері були про­чинені. Він відступив набік, пропускаючи хлопчика.

— А ті, з куреня… Вони тут живуть? — запитав хлопчик.

— Так, — зрадів синьоокий. — А ви вже познайомилися?

Хлопчик промовчав.

Він переступив поріг, чоловік із Дому увійшов услід за ним — і двері за ними зачинилися.

Вони жили в кімнаті, заставленій полицями з іграшками. Хлопчик і чоловік. Хлопчик спав на дивані з плюшевим крокодилом, чоловік ставив поряд розкладачку. Коли хлопчик лишався сам, він виходив на балкон, лягав там на надувний матрац і дивився крізь поручні на хлопців, які бавилися внизу. Іноді підводився, щоб його було видно. Хлопці задирали голови й усміхалися. Але ніколи не кликали зійти вниз. У глибині душі він чекав на це запрошення, але його не кликали. Розчарований, він лягав назад на матрац, дивився вниз з-під крисів солом’яного капелюха та слухав їхні тонкі, подібні до пташиних, голоси. Іноді він заплющував очі й уявляв себе на пляжі, ніби він задрімує під тихий шелест хвиль. Крики хлопців робилися чаїними. Ноги облазили й покривалися коричневою засмагою. Його виснажувало безділля.

Вечорами вони сиділи на килимі, хлопчик і синьоокий, котрий мав дивне ім’я Лось, яке не було іменем, слухали музику та розмовляли. У них був скрипучий програвач і платівки у ветхих конвертах, які хлопчик роздивлявся, немов картини, дуже уважно, шукаючи в них подібності до музики й не знаходячи її.

Літні ночі заходили в балконні двері. Вони не вмикали світла, щоб не приваблювати комарів. Одного разу хлопчик побачив ганчірку, яка промайнула на тлі синього оксамиту неба: це був кажан, подібний до щурячого привида в порваному плащі. Відтоді хлопчик сідав так, щоби бачити небо.

— Чому ти називаєш себе Лосем? — запитав якось хлопчик.

Він думав про лосів, котрі нипали лісами, з рогами мереживними, як дубове листя. Про них і про оленів, які доводилися їм ріднею. Хоча в оленів роги були зовсім інакші. Він довго думав про все це, перш ніж запитати.

— Це прізвисько, — пояснив Лось. — Кличка. У всіх у Домі є прізвиська, так уже тут повелося.

— І в мене також, раз я тут живу?

— У тебе поки що нема. Але буде. Коли решта хлопців повернуться, і ти переберешся до спільної спальні, тоді в тебе також з’явиться прізвисько.

— Яке?

— Не знаю. Сподіваюся, симпатичне. Якщо пощастить.