Читати книгу - "Дім, в якому…"

— Чому вони мене не кличуть? — запитав хлопчик Лося. — Думають, що я не можу бавитися? Чи вони мене не люб­лять?

— Ні, — сказав Лось. — Просто ти в Домі нова людина. Має минути якийсь час, перш ніж вони до тебе призвичаяться. Спершу так буває з усіма. Потерпи.

— Скільки часу має минути? — запитав хлопчик.

— Тобі дуже нудно? — запитав його Лось.

Наступного дня Лось прийшов не сам. Із ним був хлопчик, який ніколи не грався у дворі та якого ніколи не було видно з вікон.

— Я привів тобі друга, — сказав Лось. — Він буде жити з тобою, і ти не будеш скучати на самоті. Це Сліпий. Робіть, що хочете, — бавтеся, бісіться, ламайте меблі, тільки постарайтеся не сваритися й не скаржитися один на одного. Кімната тепер ваша.

Сліпий не бавився з ним, бо не вмів бавитися. Він слухняно сидів із хлопчиком, щоранку будив його, вмивав і зачісував. Слухав, що він розказує, майже не відповідаючи, і ходив за ним назирці, як приклеєний. Не тому, що йому так хотілося. Просто йому здавалося, що саме цього хотів від нього Лось. Бажання Лося було для нього законом. Якби Лось попросив, він би стрибнув з балкона чи з даху. Або навіть скинув би звідти кого-небудь іншого. Безрукого хлопчика це лякало. Лося це лякало набагато дужче. У душі Сліпий був дорослим — дорослим відлюдником. У нього було довге волосся і жаб’ячий, весь у червоних виразках рот, він був блідий, як примара, і жахливо худий. Йому було дев’ять років. Лось був його богом.

Пам’ять Сліпого пахла, дзвеніла і шурхотіла. Вона несла запахи і відчуття. Вона не простягалася так далеко, як в інших, — раннього дитинства Сліпий не пам’ятав. Майже. Наприк­лад, із найдальших глибин пам’яті він видобував тільки безконечне сидіння на горшку. Їх там було дуже багато дуже маленьких хлопчиків, і всі сиділи рядком на однакових жерстяних горщиках. Спогад був сумним і недобре пахнув. Пізніше він вирахував, що їх тримали на цих горшках не менше ніж по півгодини. Багато хто встигав зробити все, що належало, але залишався сидіти, чекаючи на решту, бо таким був порядок, а дотримуватися порядку їх привчали з пелюшок.

Іще він пам’ятав подвір’я. Де вони гуляли, тримаючись один за одного, але однаково перечіпаючись і падаючи. Гуляти треба було обережно, ланцюжком, і держатися за одяг того, хто йшов попереду. Очолювали й замикали цю колону дорослі. Якщо хтось зупинявся чи відхилявся від спільного маршруту, згори лунали їхні грімкі голоси, які наводили порядок. Весь його світ ділився тоді на два різновиди голосів. Одні керували згори, інші були ближчими й зрозумілішими, вони належали таким же, як і він. Але їх він також не любив. Іноді грімкі голоси зникали. Якщо вони щезали надовго, то він та інші — такі ж, як і він, — починали бігати, стрибати, падати і розбивати собі носи, і відразу виявлялося, що подвір’я зовсім не таке велике, як здається, якщо ходити по ньому один за одним, а навпаки, тісне та мале, і поверхня його вкрита чимось твердим, і це щось обдирало коліна.

Пізніше він пам’ятав бійки. Часті бійки, що виникали без особливих причин. Досить було кого-небудь штовхнути, а там, де він жив, штовхалися постійно. Його штовхали, і він штовхав — не навмисне, просто так складалося — і з певного часу за першим випадковим штурханом ішов другий, сильніший, після якого важко було встояти на ногах, чи взагалі удар, після якого що-небудь починало боліти. Тоді він почав бити сам, не чекаючи, поки його вдарять. Іноді після цього згори розлягалися сердиті дорослі голоси, і його відводили в іншу кімнату. У місце для покараних. Там не було ні столів, ні стільців, ні ліжок. Були тільки стіни та стеля, але про стелю він тоді не знав. Кімнати він не боявся. Інші, коли їх зачиняли, плакали, він же не плакав ніколи. Він любив самотність. Йому було однаково, є поряд люди чи нема. Якщо хотілося спати, він лягав на підлогу й засинав, якщо хотілося їсти, виймав із кишень заникані кусники хліба. Якщо залишали замкненим надовго, відколупував від стін штукатурку та гриз її. Штукатурку він любив навіть більше, ніж хліб, але дорослі сердилися, застаючи його за цим заняттям, і він стримувався, даючи собі волю, тільки коли залишався сам.

Він рано зрозумів, що його не люб­лять. Його виділяли порівняно з рештою дітей, частіше карали й приписували чужі провинності. Він не розумів — чому, але не дивувався й не ображався. Він ніколи нічому не дивувався. Ніколи не чекав від дорослих нічого доброго. Він вирішив, що дорослі несправедливі, і змирився з цим. Навчившись ділити їх на чоловіків і жінок, помітив, що жінки ставляться до нього гірше, ніж чоловіки, але й цьому факту не став шукати пояснень, а просто взяв до уваги, як брав до уваги все, що його оточувало.

З часом він зрозумів, що є дрібним на зріст і слабким. Він зрозумів це, коли голоси інших дітей почали долинати трохи згори, а їхні удари стали завдавати йому більше шкоди. Приблизно в той же час він дізнався, що декотрі з дітей бачать. Що це таке, він довго не міг зрозуміти. Він знав, що дорослі наділені якоюсь великою перевагою, яка дозволяла їм вільно пересуватися за межами його світу, але пов’язував це з їхнім зростом і силою. Що таке «бачити», Сліпий не розумів. А осягнувши розумом, не міг уявити. Тривалий час поняття «зрячий» асоціювалося для нього тільки з влучністю. Зрячі били так, що більше боліло.

Усвідомивши переваги сильніших і бодай трохи видющих, він почав докладати зусиль, щоби стати не гіршим. Для нього це було важливо. Він дуже старався — і його почали боятися. Сліпий швидко зрозумів, що саме викликає страх. Діти боялися не сили, якої в нього не було, а того, як він себе тримав. Його спокою та байдужості, й того, що він нічого не боїться. Коли його били, він не плакав, а просто вставав і йшов геть. Коли він бив когось, цей хтось переважно плакав, лякаючись його незворушності. Він навчився знаходити болючі місця, цього також боялися.

Що старшим він ставав, то гостріше відчував загальну неприязнь. Вона проявлялася по-різному в дітей та в дорослих, але в якийсь момент оточила його непроникним муром самоти.

Так тривало, поки не з’явився Лось. Чоловік, який розмовляв з ним не як з одним із багатьох. Сліпий не міг знати, що Лося викликали спеціально для нього. Він думав, що Лось виділив його серед інших, дужче його полюбивши. Лось увійшов у його життя, наче до себе в кімнату, перевернув усе догори дриґом, переставив і заповнив собою. Своїми словами, своїм сміхом, ласкавими руками й теплим голосом. Він приніс із собою багато такого, про що Сліпий не знав і міг би ніколи не дізнатися, бо нікого по-чесному не хвилювало, що знає і чого не знає Сліпий. Світ його складався з кількох кімнат і подвір’я.