Читати книгу - "Дім, в якому…"

— Так-так, — бурмотів він. — Поза сумнівом... І про це також не забудемо. Ще б пак. А ось це взагалі неприпустимо…

Лорд крутив на краєчку стола запальничку.

— Либонь, мені пора, — сказав я.

— Хвилиночку, — Табакі писав ще якийсь час, потім вирвав аркушик із нотатника і подав його мені. — Тут усе відзначено. Основне. Проглянь і запам’ятай.

Я вирячився на тарабарські карлючки:

— Що це?

— Інструкція, — Табакі зітхнув. — Ну що тут незрозумілого? Правила поведінки для переселенця. Угорі — на випадок переселення до нас, нижче — у третю.

Я придивився уважніше.

— Якісь квіти… годинники. А до чого тут постіль? У вас її що, не видають?

— Видають. Але краще не залишати в себе за спиною нічого такого, що носить твій відбиток.

— Який відбиток? Я що, намазуюся перед сном ваксою?

Табакі знову подивився поглядом старожила. Змореного премногим знанням.

— Слухай, це елементарно. Береш із собою все своє і несеш. Що не можеш віднести — знищуєш. Але щоб нічого твого там не залишилося. Раптом ти завтра помреш? Хочеш, щоби твоє горня обв’язали траурною стрічкою і виставили на загальний огляд із мерзенним написом: «Ми тебе пам’ятаємо, о заблуканий брате наш»?

Мене пересмикнуло:

— Добре. Зрозумів. А годинники?

«Тому, хто переселяється у четверту групу, настійливо рекомендовано позбутися вимірювачів часу всіх видів: будильників, хронометрів, секундомірів, наручних годинників і т. д. Спроба приховати тому подібні предмети буде негайно виявлена експертом, і, з метою запобігання наступним тому подібним провокаціям, порушник понесе покарання, визначене і затверджене експертом.

Тому, хто переселяється на територію 3-ї групи, котра інакше іменується “Гніздище”, рекомендується мати при собі такі предмети: набір ключів (байдуже від чого), два горщики з рослинами в доброму стані, не менше ніж чотири пари чорних шкарпеток, охоронний амулет-антиалерген, протишумові вкладки для вух, книгу Дж. Віндема “День триффідів”, свій старий гербарій.

Переселенцеві, незалежно від місця переселення, рекомендовано не залишати на ділянці, яку буде покинуто, одяг, постіль, білизну, предмети домашнього вжитку, предмети, створені особисто тим, хто переселяється, а також органіку — волосся, нігті, слину, сперму, використані бинти, пластирі та носові хусточки».

Уночі я не спав. Прислухався до дихання сплячих і вдивлявся у чорноту стелі, доки вона не побіліла й доки на ній не проступили знайомі тріщинки. Тоді я подумав, що бачу їх востаннє, відтак востаннє їх перерахував. Циферблат великого настінного годинника також стало виразно видно, але на нього я спеціально не дивився. Це була найнестерпніша ніч з усіх, які я провів у Домі. До моменту, коли задзвонили підйом, я був уже наполовину вбраний. На збори мені пішло десять хвилин. Я спакував до сумки переміну білизни, піжаму і підручники, причому постарався залишити все, на чому красувалися номери. Акула, як я і думав, не прийшов у призначений час. Група поїхала снідати без мене. Вони повернулися й поїхали на уроки, а його все не було. Ні о десятій, ні об одинадцятій, ні о дванадцятій.

До пів на першу я згриз усі нігті, об’їздив спальню вздовж і впоперек зо двісті разів і зрозумів, що ось-ось з’їду з глузду. Вийняв «інструкцію переселенця», перечитав її і зірвав з ліжка постіль. Запакувавши її, зібрав усі серветки, які були коло мого ліжка й тумбочки. Зупинив годинник і заховав його на дно сумки. Вийняв із тайника сигарети, закурив і вже почав було прикидати, як би то спорудити гербарій з підручних засобів, коли нарешті з’явився Акула. З понурим Ящиком у ролі вантажника і з Гомером у ролі проводжаючого. Але Гомер провести мене з гідністю не зумів. Його занадто шокувала запалена сигарета. Побачивши її, він утік майже відразу. Навіть не попрощався. Акула сигарету проігнорував, зате поцікавився, якого дідька я обдер постіль.

— Білизна зовсім свіжа, — сказав я. — Тільки вчора перемінили. Для чого бруднити зайвий комплект?

Він подивився на мене, як на недоумка, і пробурчав щось щодо Фазанячих замашок, хоч сам учора за це слово мало мене не прибив. Я запропонував залишити білизну, якщо його це настільки напружує; він наказав мені стулити рота.

Ящик розвернув мій візок, потовкся поміж ліжками і вивіз у коридор, де передав мене Акулі, а сам повернувся по сумку. Акула котив візок, Ящик волік сумку. Гомера ніде не було видно. Знайому територію ми проскочили блискавично, а далі я вже не впізнавав нічого, хоч як не крутив головою, ніби за ніч змінилися всі малюнки й орієнтири. Я пропустив і другу, і Кавник, але зрозумів це, тільки коли ми зупинилися перед дверима з величезною четвіркою посередині, намальованою крейдою.

Дім

Інтермедія

Дім стоїть на околиці міста. У місці, яке прийнято називати Гребінцями. Витягнуті багатоповерхівки тут вибудувано зубчастими рядами з проміжками квадратно-бетонних дворів — як вважається, місцем забав молодих «гребінчуків». Зубці білі, повні очей та подібні один на одного. Там, де вони ще не виросли, — обгороджені парканами пустирища. Порохно знесених будинків, кубла щурів і бездомних собак значно цікавіші молодим «гребінчукам», ніж їхні власні двори — інтервали поміж зубцями.

На нейтральній території між двома світами — зубців і пустирищ — стоїть Дім. Його називають Сірим. Він старий і за віком ближчий до пустирищ, які є похованнями його однолітків. Він сам-один — інші будинки тримаються осторонь — і не подібний на зубець, тому що не тягнеться вгору. Він має три поверхи, фасад дивиться на трасу, і в нього також є двір — довгий прямокутник, оточений сіткою. Дім сірий спереду і розмальований яскравими фарбами з внутрішнього боку, з подвір’я. Тут його стіни прикрашають малюнки-метелики, завбільшки як невеликі літаки, слони з крилами бабок, окаті квіти, мандали й сонячні диски. Усе це — з боку подвір’я. Фасад голий і понурий, яким йому і належить бути.

Сірого Дому не люб­лять. Ніхто не заговорить про це голосно, але мешканці Гребінців воліли б не мати його так близько. Вони воліли б, щоби його не було взагалі.

Вони з’явилися перед Домом спекотного серпневого дня, о порі, яка не дає тіней. Жінка і хлопчик. Вулиця була пустельною, сонце випалило її. Зниділі дерева вздовж бруківки від сонця не рятували, не рятували й стіни будинків, які плавилися в яскраво-синьому небі розжареними зубцями. На асфальті під ногами залишалися вм’ятини. Каблуки жінки витискали в ньому маленькі дірочки, що тягнулися за нею акуратним ланцюжком, немов сліди дуже дивного звіра.

Вони йшли поволі. Хлопчик — від утоми, жінка — скута ваготою валізи. Обоє в білому, світлоголові, обоє дрібку вищі, ніж їм належало: хлопчикові — за віком, жінці — щоб здаватися жіночною. Жінка була вродлива і звикла звертати на себе увагу, але зараз на неї нікому було визиратися, і це її тільки тішило. Плавність її ходи спотворювала валіза, білий костюм прим’явся від довгої поїздки в автобусі, косметику розмила жарінь. Незважаючи ні на що, вона йшла з гордо піднятою головою, намагаючись не сутулитися і не зраджувати своєї втоми.

Хлопчик був подібний на неї настільки, наскільки маленький зразок людської породи може нагадувати великий. Світлоголовий і ледь-ледь рудавий, худесенький і цибатий,