Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Він загинув учора на льодовику.
— Як?
— Батько Льоду згадав про нього.
Борегед здригнувся і вперше глянув на Кеннета. Його очі мали дивовижний світло-зелений колір. Кеннет з величезним зусиллям витримав цей погляд.
Раптом шаман підхопився з каменя.
— Бери своїх людей і ходімо зі мною, — сказав він тоном, який відбивав бажання перепитувати, і рушив у бік повороту.
Лейтенант кивнув загону. Солдати рухалися з обережністю людей, що очікують засідки, але підійшовши, не промовили і слова. Вистачило того, що їхній командир та агер не намагалися повбивати один одного.
— Ідемо за ним, — Кеннет вказав на шамана. — Тримати стрій.
Іти було недалеко. На перше тіло вони натрапили ярдів за тридцять за поворотом. На око дівчині було десь п’ятнадцять років. Вдягнена в міхові штани та куртку, в долонях вона тримала всаджену сторчма на держак косу. З її грудей стирчали три стріли. Борегед встав поруч із нею, вглядаючись у глибини невеличкої котловини, стіни якої були всаджені отворами печер.
— У мене було двісті воїнів та двоє Мудрих на допомогу, — заговорив, наче були на прогулянці. — Мені здавалося, що цього досить. Тепер лишилося п’ятдесят, а я — один.
Розвернувся та одним поглядом охопив увесь загін.
— Багато років наші ґаахгері оспівуватимуть битву — чи радше різанину — в цій котловині. Дивіться, люди. Так виглядає місце, в якому напали на десятьох шалених чаклунів.
Не мусив цього говорити. Котловина виглядала так, наче нею пройшовся торнадо в поєднанні із градом, грозою, заметіллю та раптовою пожежею. Увесь простір був почорнілий та присмалений, наче після ударів блискавок. Де-не-де в землі зяяли діри та прірви, із краями, надщербленими так, наче знизу в землю гатив гігантський бойовий молот. Середина котловини була виметена від тонкого слою ґрунту й полискувала голою лисиною скелі, а узбіччя були позначені сотнями малих та великих каменів, вбитих у землю з такою силою, що вони ледве виступали над поверхнею. Ліворуч від них стирчала брила льоду шириною в двадцять стоп і висотою в два сажні. Кеннетові здалося, що всередині він помітив застиглі в нерухомості фігури. Не міг розпізнати, чи це агери, чи люди.
Зрештою, і люди, і агери були всюди. Тіла — порізані, попалені, розірвані, поплямивши кров’ю все навколо, на шматки. Деякі все ще сплетені в боротьбі, так ніби навіть смерть не могла стримати їхньої бойової люті. Кеннет помітив двох агерів, що вчепилися в труп молодого чоловіка. В одного були відірвані обидві ноги, але він усе ще стискав пальці на списі, встромленому в живіт людини, На другому майже зовсім не було шкіри, але, незважаючи на це, він зумів стиснути щелепи на горлянці горця. Вони лежали неподалік мертвої дівчини.
— Так, — здавалося, шаман читав у його думках. — Цей виявився для нас неприємною несподіванкою. Не мав стояти на варті, не мав використовувати магію й не мав наробити галасу. Але стояв, використовував і наробив. Тому наш напад перетворився на різанину.
Лейтенант обвів поглядом побойовисько. Солдати позаду стояли в абсолютній тиші.
— Скільки шадорі володіли магією? — не міг втриматися, щоб не поставити цього питання, хоча знав відповідь: значно більше, ніж думало керівництво Гірської Варти.
Борегед сплюнув на сніг.
— Володіли? Ні, солдате, не вони володіли магією. Це вона володіла ними. Коли користувалися нею, то вбивали як своїх, так і наших, або ж пускали нікому не потрібні феєрверки. Але цих феєрверків було так багато, що неможливо було не обпектися, — шаман замовкнув на мить, а потім додав, — десятеро, якщо хочеш знати. Десятеро, а я, як дурень, вважав, що троє, найбільше — четверо. І внаслідок цього я втратив понад сотню найкращих воїнів.
Раптом він підняв руку й видав протяглий крик, в якому звучало шаленство. Відлуння прийшло аж із протилежного боку котловини. Коли розвернувся до людей, на його обличчі знову була маска спокою.
— Але аж стільки не загинуло б, якби не той шадорі, який вмів накладати чари, наче один з ваших бойових магів, — шаман говорив усе швидше й голосніше. — Не марнував часу й енергії, не забивав своїх. Його чари були наче удари майстра меча: швидкі, точні та смертельні. Це завдяки йому від нас зуміли втекти останні кільканадцять із цієї групи. Тільки завдяки йому.
Вартівники загули. Кеннет стишив їх жестом і вдруге витримав погляд агера.
— Заради води, якою ти напоїв гори, розкажи нам усе, що ти знаєш, шамане.
Борегед заспокоївся, подивився на обличчя зібраних людей, наче знову їх рахував. Нарешті кивнув.
— Добре, вартівнику, але не тут. Ходімо до табору, я розповім там решту.
* * *
Чотири години по тому Кеннет разом із половиною своїх людей лежав на краю неглибокого жолобу, за кілька миль від долини. Друга половина вартівників причаїлася на протилежному боці. Чекали. Нічого більше зробити вони не могли. Борегед був аж надто рішучим. Пообіцяв, що якщо вони зроблять звідти хоча б крок, він особисто допильнує, щоб жоден із них не повернувся живим на інший бік льодовика. Тільки дурень не зважав би на цю обіцянку.
Оце і все, якщо говорити про довіру.
Кеннет пригадав собі, що почув від шамана. Тоді вони стояли в таборі агерів, розташованому перед невеличкою печеркою, де щось безперервно рухалося, скиглячи голосом, не схожим ні на що, що лейтенанту доводилося чути. Поклавшись на розум десятників, він залишив своїх людей десь за сто ярдів від цього місця й пішов за воїном. Навколо було повно агерів, здебільшого поранених. Вони ігнорували його, наче лейтенант був повітрям. Щиро кажучи, це аніскільки йому не заважало. Сам же він досить безцеремонно розглядався навколо, оцінюючи їхній вигляд, одяг та озброєння. Більшість із них були низькими та кремезними, мали темну шкіру й чорне волосся. Нижні ікла звичайним для цієї раси чином заходили за верхню губу, а чорні, глибоко посаджені очі дико виблискували. Майже всі носили шкіру й хутро, але він помітив також кілька кольчуг і карацен, імовірно трофейних, а ще чимало найрізноманітніших шоломів. Ті, хто їх не носив, уплітали собі у волосся уламки рогу, кісток або пташине пір’я. Останніми роками агери дедалі частіше озброювалися залізними панцирами й наголінниками, брали в руки залізні щити. І дедалі частіше замість дерев’яних палиць та сокирок із бронзи користувалися мечами, сокирами та списами з доброї сталі. Вони вчилися, і йому, як офіцеру Варти, це аж ніяк не подобалося.
— Втекло чотирнадцятеро, — почав шаман без вступу. — Зокрема, четверо з тих, хто володіє Силою: один хлопець, дві жінки й той чаклун. Знаю, що вони йдуть до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.