Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

Кліва, роззброєного, притисли до грот-щогли; його супротивник вже заносить меч для смертельного удару. Проте Клів помирати не спішить — він подається вперед і зубами вириває шмат плоті з горла свого ворога. Кров хлюпає на всі боки, ледь не обливши мене.

Я аж відскакую, занімівши від цієї жорстокості. Не хочеться мені опинитися зараз біля Кліва, а якщо я раптом потраплю на очі батькові, мене чекатиме така ж доля. Пускаюся навтьоки до своєї каюти, коли раптом спалах блискавки висвітлює гору ящиків, серед яких зиркає пара широко відкритих очей. Тобі! Що він там робить? Високі хвилі плюскають на палубу, змішуючись із кров’ю, від чого поверхня стає слизькою. Мені непросто втриматися на ногах, однак мерщій підступаю до схованки Тобі. Нахилившись, простягаю йому руку.

— Ходімо зі мною! — кричу, щоб він почув мене крізь шторм.

Тобі трусить головою, надто наляканий, щоб підвестися.

— Все буде добре! — вмовляю його. — Обіцяю!

На мить мені здається, що хлопець так тут і залишиться, ніби примерзлий до місця, але він нарешті подає руку, і я витягаю його із схованки. Ми мчимо в напрямі шлюзу, і я захищаю його своїм тілом, мовби щитом, від різанини довкола нас. Тобі мерщій прослизає під палубу, і я вже спускаюсь сходами услід, коли раптом хтось позаду хапає мене. Сильні, незнайомі руки тягнуть мене угору, я відбиваюся ногами як можу, але в нападника мертва хватка. Позиція у мене програшна, та й сил малувато, щоб визволитися, але ніж все ще у мене. Тож вивертаю зап’ястя і розсікаю артерію на його руці.

Він миттю послаблює хватку, і я розвертаюся, щоб прийняти бій лице-в-лице. Усвідомлюю, що на дві голови нижче за нього, а коли піднімаю погляд, у мене падає серце. Це найкремезніший чолов’яга, якого я коли-небудь бачила; його опуклі м’язи тверді, мов скеля. І хоча поранення серйозне — він весь у крові, вона струменить на палубу — ворог тримається так, ніби й нічого не сталося. Але я його здорово розлютила.

Він кидається на мене, а я шмигаю між його ніг і лезом розтинаю його велетенське стегно. Він зойкає, проте не втрачає рівноваги; лише розвертається корпусом до мене і з розмаху лупить мечем. Якось я ухиляюся. Мій кинджал — забавка проти його зброї; треба щось робити. Тож наступного разу цілюся в руку, прямісінько в суглоб. Меч грюкається на палубу і я завдаю нового удару, проте він встигає ухопити мене за зап’ясток своєю велетенською рукою. Як тепер визволитися, не розумію, а до того ж ступнями ніяк не намацаю дошки, щоб бодай втриматися на ногах. Моя лівиця слабша, я вивертаю її, щоби вдарити його кулаком, але він хапає і друге зап’ястя. І ледь не втрачаю свідомість — ворог затиснув якраз обпечене місце, де горить свіже тавро. Все, я у полоні. І хоча я, на відміну від нього, досі озброєна, але хіба можна здужати таке здоровило?

Вітрюгани несамовито розгойдують «Діву», але на моєму боці саме провидіння — в лиці декількох діжок неподалік. Через бурю троси, які їх втримують, послабшали і от-от зовсім відв’яжуться. Це станеться за кілька секунд, а поки що треба набратися сили, щоб втриматися на місці. Якось мені пощастило вивільнити праву руку; на жаль, зробити те саме із обпеченим зап’ястям не вдається — так міцно його стиснув нападник і так нестерпно воно болить, просто через край. І от нарешті — звільнені діжки врізаються в нас і зносять аж до перил. Буря нахилила цей борт майже врівень із водою, тож інерція штовхає нас униз, і поки встигаємо бодай за щось ухопитися, обидва опиняємося за бортом.

Сила, що жбурнула мене, несамовито витискує повітря із легень, і я не можу навіть покликати на допомогу. Подумки готуюся до крижаних обіймів океану, проте ті чомусь не приймають мене. Лиш через пару секунд, коли мені вдається зорієнтуватися, розумію, що трапилося: я зависла догори ногами, б’ючись об борт «Діви», і від падіння у воду мене втримує лише сукня, що зачепилася за перила. Супротивнику не так пощастило — океан вже встиг його проковтнути. Але відчуття полегшення зникає, бо чую тріск тканини, що рветься під моєю вагою. Я щодуху силуюся підняти корпус, однак пориви шторму розхитують корабель, а хвилі одна за одною гамселять моє обличчя, ніби здивовані, що я досі не потонула.

Викашлюю воду з легень, але паніка наростає. Жодна душа на кораблі ні сном, ні духом, що я тут. Я навіть не заволала про допомогу. І тут я усвідомлюю, що час настав. За лічені миті сукня врешті обірветься — і мій тимчасовий перепочинок завершиться; смерть, яку я завжди так боялася, вже чигає на мене. Коли роблю останню відчайдушну спробу вхопитися бодай за щось, мені вдається лишень розквасити собі обличчя об «Діву» — і я захлинаюся кров’ю, змішаною з водою.

Я майже нічого не бачу і заледве чую голос, що вигукує моє ім’я. Може, це тільки плід моєї уяви? Але ні, щось різко шарпає мене за сукню; чиясь рука стискає мою ногу і голос продовжує лунати. Доклавши титанічних зусиль, вивертаюся і бачу Бронна, що тягнеться до мене, але через гуркіт води у вухах не можу розібрати, що він там каже. Я з останніх сил простягаю руки, він хапає мене і витягує на палубу.

Вже за лічені секунди я лежу зіщулена; його руки обвивають мене. На якусь мить все довкола завмерло. Зрештою я приходжу до тями і відштовхую рятівника. Він давно позбувся права торкатися мене, і хоч він щойно врятував мені життя, я страшенно злюща.

— В чому спра… — Бронн ледь тримає себе в руках. Гадаю, він чекав від мене трішки більше вдячності.

— Мені не потрібна твоя допомога! — на жаль, ця відверта брехня ще довго мене мулятиме.

Ґрейс притьмом опиняється біля мене і заходиться зупиняти кров, що юшить мені з носа (впевнена, він зламаний).

— Що ти тут робиш? — вона здивована й одночасно налякана, що знайшла мене серед такої колотнечі.

— Ти з’їхала з глузду? — Бронн не зважає на Ґрейс; він приберіг усю злість для мене, — я щойно витягнув тебе з