Читати книгу - "Ми проти вас"

товаришам, щоб дали йому пас, переможець не просить шайбу, а вимагає її. Коли тисячі людей на трибуні, зірвавшись на ноги, ричать, коли інші гравці втрачають упевненість і задкують, переможець робить крок уперед. Ось про яку психологію переможця ми говоримо. Усі мріють стати найкращими, опинитися серед тих, хто забиває останній гол в останню, вирішальну мить сезону, але як же мало з нас можуть таки наважитися схопити цей шанс, коли на карту поставлено… усе. Ось цим і вирізняється переможець.

Років двадцять тому основна команда Бйорнстада могла стати найкращою в країні. Весь сезон тутешні мешканці повторювали одне й те саме: «Бйорнстад проти всіх!». Журналісти з великих міст викреслили їхній клуб зі списків, високооплачувані гравці з команди-суперника недооцінювали місцевих, але у Бйорнстаді з ними щось сталося: коли автобус кілометр за кілометром їхав крізь ліси, коли гравці-суперники зайшли до обшарпаної будівлі й опинилися перед трибунами, які перетворилися на зелені стіни, що зусібіч зустріли їх риком, — тоді ці гіганти затремтіли. Того сезону льодова арена стала замком, туди зійшлося все місто, і коли грала їхня команда, за її спиною стояли всі тутешні мешканці. Ну й чорт з ними, тими грошима великих клубів, — насправді хокей існував саме тут. «Бйорнстад проти всіх».

Але фінальний матч грали на арені суперника, у столиці. На останніх секундах шайба була в Петера Андерссона. Далеко звідтіль стояло посеред лісу містечко, життя або загибель якого залежали від його ключки, — ціле містечко, а що тоді було казати про становище самого спортивного клубу? У хокеї прогалина між елітою та всіма іншими є просто астрономічною, бо тим, хто вибирається на вершечок системи ліг, дістаються всі гроші від телетрансляцій і спонсори-мільйонери, а ті, хто внизу, мусять засвоїти, що «завжди перемагає найкраща команда». Тож коли шайба опинилася у Петера, йшлося про щось більше за очко, більше за гру — для малого міста це був шанс повалити гіганта. Яка ж неймовірна історія відбувалася! Лише цього вечора, після всього лайна, якого зазнали мешканці міста серед глухих лісів, Бйорнстад мав змогу відчути, що ось тепер настав його час. Реальністю ставала саме та казка, завдяки якій усі обожнюють спорт, — казка про те, що НЕ ЗАВЖДИ перемагають найбільші й найбагатші.

Петер ударив по шайбі. І не влучив. Місто затамувало подих, а потім не змогло дихати. Пролунав фінальний свисток, суперники перемогли, на наступний сезон «Бйорнстад» вилетів із вищої ліги і вже не зумів туди повернутися.

Петер перейшов до НХЛ, став професійним гравцем, але отримав травму. Про власну кар’єру можна було хіба мріяти. Потім він повернувся додому і всупереч усім перешкодам створив команду юніорів, яка стала найкращою в країні. Майже найкращою.

Політик, виходячи крізь двері, знизує плечима:

— Петере, виграш усьому зарадить.

Він міг так само сказати те, про що думає: «З тебе, Петере, переможець ніякий. Переможці перемагають. По цьому ми їх і розпізнаємо». Переможець забиває останню шайбу. Переможець не плутає те, що відбувається поза льодом, з тим, що відбувається на арені. Переможець не просить поліцію витягнути з автобуса найбільшу зірку команди саме перед дорогою на найголовніший матч. Переможець знає: у цих краях виграш усьому зарадить, а з другого місця нічого не отримаєш.

Політик знічев’я плескає Петера по плечу.

— Послухай, Петере, а може, ти сприйматимеш усе, що сталося, як нагоду? Як шанс випробувати свої сили на іншій роботі? Можна провести більше часу з сім’єю!

Петерові кортить послати його під три чорти, але він лише мовчки виходить з будинку міської адміністрації. Завертає за ріг, зупиняється під сходами і згинається над клумбою. Переконавшись, що ніхто з тих паскуд його не побачить, Петер блює.

У нього дзвонить телефон. Це Міра. Петер розуміє, що чутки вже поширилися, але не має сили відповісти на дзвінок. Не хоче чути розчарування в голосі своєї дружини і боїться, що в його голосі їй вчується плач. Міра телефонує знову і знову, аж поки Петер не вимикає мобільний. Проблема в тім, що все своє життя Петер віддавав хокейному клубу, і тепер, чорт би їх ухопив, він уявлення не має, ким є без цього клубу. Петер сідає в авто і рушає, так міцно вчепившись за кермо, аж із задирок біля нігтів тече кров.

* * *

У «джипі» сидить невідома особа, мовчки стежить за дорогою з-за сонячних окулярів, чогось вичікуючи, міцно затягується сигарою і видихає крізь опущене вікно цівки диму. «Джип» припаркований у затінку під кількома деревами, авто достатньо іржаве й непримітне, щоб ніхто не звертав на нього уваги. У бардачку лежить список імен, з самого початку написано «Петер Андерссон». Коли Петер сідає у своє авто, невідома особа рушає за ним.

6

«Якщо війни нема, вони її починають»

Вісімнадцятирічний чоловік посеред лісу знімає наплічник, кидає його на траву й вилізає на дерево. Від літнього сонця його довге волосся посвітлішало, а шкіра навколо татуювання з ведмедем стала темніша. Його звати Беньямін, але так його кличуть лише мама і сестри, а для всіх інших він Беньї. Таке ім’я рідко буває свідченням дитинства з добрим вихованням, і ще від дитячого садка про цього хлопчика говорили, що він закінчить або у в’язниці, або на цвинтарі. Хокей його врятував і водночас став для нього вироком, бо тільки на арені всі найгірші риси характеру Беньї викликали захоплення. Кевін був зіркою, а Беньї — захисником. Вони були ніби брати. Місто обожнювало руки Кевіна і боготворило кулаки Беньї, і коли у Бйорнстаді переповідають старий жарт: «Я пішов подивитися на бійку, а раптом виявилося, що це хокейний матч», — це про Беньї.

Місто було приголомшене, коли Кевіна звинуватили у зґвалтуванні, але заледве не таким самим шоком виявилася новина, що Беньї став на бік Майї Андерссон, виступивши проти названого брата. Він залишився у Бйорнстаді, хоча міг би перейти в «Гед-Хокей». Беньї Овіч вчинив правильно. Але задля чого? Тепер йому шквалом приходять знущальні смс-ки від анонімних відправників, щоб повідомити, що клуб загинув. Він зробив неправильний вибір. Тепер у нього нічого нема. Кілька місяців тому він грав пліч-о-пліч зі своїм найкращим другом в одній із найкращих команд країни. А зараз сидить сам на дереві, обкурюється і збирається довести правоту всіх, хто й не сумнівався, що «рано чи пізно цей хлопець завдасть кривди або собі, або комусь іншому».

* * *

Цього літа, дивлячись на фотографії Петера, Майї і Лео на своєму робочому столі, Міра Андерссон