Читати книгу - "Житія Святих - Жовтень, Данило Туптало"

почув одного біса, що потай говорив до друга свого: "Горе часу цьому, у який ми спокусилися: Іван-бо лютий є і люто нас хоче мучити". Звелів-бо святий Іван білоризцям, що прийшли із ним, зняти залізну веригу із Андрієвої шиї; сам же став поза ворітьми й рече: "Вводьте мені по одному". Привели першого біса і розтягли на землі, і взяв апостол веригу, перегнув її надвоє і дав йому сто ран, і репетував біс, як людина: "Помилуй мене!" По тому протягли другого демона, і той так само був битий, протягли ж і третього, і той стільки ж ран витерпів. Бог-бо бив їх справжніми ранами, ними ж бісівський рід ображається. І по разу бивши всіх, каже їм: "Підіть покажіте отцю своєму сатані, чи догідно йому буде?" Коли ж відійшли білоризці, а демони зникли, чесний той старець підійшов до Божого раба і наклав веригу на шию його й рече до нього: "Бачиш-бо, що поспішив на поміч тобі, вельми-бо турбуюся за тебе, це мені доручив Бог, аби про тебе дбав я. Терпи, невдовзі випущений будеш і ходити почнеш за волею своєю, де буде завгодно очам твоїм". Мовить Андрій: "Господи не мій, ти хто є?" Він же сказав: "Я є той, хто приліг на груди Господні", — і, сказавши це, став наче блискавка й відійшов із очей його. Блаженний же Андрій славив Бога, що послав йому в поміч улюбленого учня свого.

Після явлення святого Івана Богослова і після розмови його з ним, і після мучень бісів отих блаженний Андрій, в узах бувши, приліг, бажаючи спочити, і пробував у захопленні: побачив себе у царських палатах: Цар сидів на престолі у славі великій; відтак прикликав його до себе й запитав: "Чи хочеш мені служити всією душею?" Андрій же відповів: "Хочу, Господи!" Цар-бо дав йому з'їсти щось трохи гіркіше полину й каже йому: "Такий є шлях скорботний у тих, що служать мені у світі цім". І потім дав йому щось біліше снігу й солодше манни, і з'їв, і звеселився, і забув першу гіркоту. І каже йому Цар: "Такий є харч тим, що мені служать і мужньо до кінця терплять. Учини ж бо і ти мужньо, як і почав був, коротко постраждаєш і навіки в житті нескінченному будеш пробувати".

Збудився ж від сну Андрій і розмірковував, що перше явлення — гіркотерпіння у світі цьому, останнє — вічне життя з'являє. По тому тримав його пан чотири місяці й пустив вільним, і почав він бігати вулицями, несамовитим чинячись, ходив містом покинутий, у скорботі, покривджений, хоч його не був достойний цілий світ. Одні лаяли його, ніби безумного, інші гонили від себе, бридячись ним, як псом смердячим, інші гадали, що він біснуватий, ще інші, від юних хлопців, глумилися, б'ючи блаженного. Він же терпів і молився за тих, котрі капостили йому. Коли ж хтось із милостивих жебраколюбців подавав йому милостиню, він, беручи, іншим убогим віддавав її, одначе не так давав, щоб бути пізнаним, що милостиню дає, а як юродивий, сварячись на них і ніби бити їх хотячи, метав їм у лице цяти, які мав у руках, і так вони їх і збирали. Хліба часом і три дні не куштував, інколи й увесь тиждень пробував голодний, а як не було, щоб хтось подав йому шматка хліба, то й другий тиждень без їжі провадив. Одежа його була рубище якесь непотрібне, яке ледь могло покрити голизну тілесну. Вдень-бо бігав вулицями, як юродивий, уподібнюючись у всьому святому Симеонові, Христа ради юродивому, вночі ж на молитві пробував і, живучи в такому місці, посеред безлічі людей, не мав де й голови притулити, жебраки-бо його від халуп своїх проганяли, багаті у двори свої не пускали. І коли потреба була заснути й відпочити трохи багатотрудному тілу, дивився, де пси на смітнику лежать, то поміж них і лягав, але й ті не приймали до себе раба Божого: одні кусали його, відганяли від себе, інші самі полишали його й відбігала; і ніколи під покрівлею не спав, але завжди

на холоді і спеці, на гноїщах, як Лазар, і в болоті валяючись, від худоби й людей штурханий. Так самовільний мученик страждав і так юродивий з усього світу глузував, "бо що в Бога немудре — мудріше воно від людської мудрости"; уселилася-бо в нього благодать Духа Святого, і мав дар прозорливості, знав він помисли людські.

Якось у Константинограді померла дочка одного боярина, що життя своє прожила в дівстві чисто; умираючи ж, молила батька свого, щоб перед містом у повній убогості, у винограднику їхньому поховали її. І так учинили: узявши, понесли на те місце і поховали за обрядом християнським. У той час був один гробний злодій, що, розгрібаючи мертв'яків, стягував одежу з них. Цей, стоячи на дорозі, дивився, де похована буде дівиця. Побачивши могилу її, намислив, прийшовши вночі, її відкопати і зняти з неї вдяганку. Трапилося туди йти святому Андрієві, творив він своє звичайне Христа ради юродство, і коли побачив того злодія гробного, зрозумів духом лиху думку його і, бажаючи відвести його від того діла (знав-бо, що біда станеться йому), зирнув на нього, як звір і, ніби гніваючись, сказав: "Так мовить дух судний тому, котрий забирає одяг у тих, котрі лежать у гробах: уже ти не бачитимеш сонця, уже ти не бачитимеш дня ані лиця людського, зачиняться-бо ворота дому твого і більше не відчиняться, померкне тобі день і не просвітиться навіки". Він же, почувши таке, не зрозумів, що говорить святий, і, не дбаючи про те, пішов. Святий же, уздрівши те, рече до нього: "Таки йдеш? Не укради! Свідчуся Ісусом, коли ж це учиниш, не побачиш сонця". Він же, збагнувши, що йому говорить, почав дивуватися, що помисли його відає, і, повернувшись до нього, почав говорити: "Справді хворієш ти біснуватістю і говориш невідоме й таємне від сум'яття демонського. Я ж туди хочу йти, щоб побачити, чи здійсняться твої слова". Святий же, підскакуючи, пройшов мимо. Коли ж настав вечір, знайшов зручний час той пропащий, пішов і відвалив каменя від гробу і ввійшов у нього, спершу взяв верхню ризу і всі прикраси, які були багатоцінні, а коли взяв усе, захотів відійти. Але рече йому помисел: "Добрий є вельми хитон, зніми його!" І, знявши хитона із дівиці, залишив тіло голе й захотів вийти. Дівиця ж, мертва бувши, за повелінням Божим, праву свою руку підняла і вдарила