Читати книгу - "Надруковано в Бейруті"

Фарід завагався, чи переривати ці збори, щоб пройти своєю дорогою. Він не побачив зошита з того місця, де зупинився, і йому треба було підійти ближче, щоб упевнитись, але він відчув, що перервав палку суперечку. Розмова зависла в повітрі: вона почалася до того, як він зайшов, і поновиться після того, як він піде. Фарід обминув усіх трьох, щоб пройти до свого столу, і подружжя провело його поглядом: Абдалла так і грався підтяжкою, з якою не розлучався відтоді, як видужав після вибуху, а Персефона тримала в руках олівці, якими почала малювати куби, але зараз уже не малювала нічого. Прихід Фаріда дав їм невеличкий перепочинок від того виру подій, у якому вони опинилися. Хлопець оглянув поверхню столу, шухляди, нахилився й зазирнув під нього, обійшов навколо і зупинився, роздивляючись місце. Майстер Аніс сказав йому:

— Можливо, вони забрали твій зошит із собою. Хто знає? Вони брали таке, що й на думку не спаде взяти…

Фарід зреагував на ці слова попри те, що виглядав недоумкувато:

— Як ви дізналися, що я загубив свій зошит?

— Уперше бачу тебе без нього.

Персефона різко підвелася, наче протестувала проти насмішки, яка їй вчулась у словах Аніса, чи раптом згадала про важливу зустріч. Коли вона розверталася, щоб піти, то зачепила якусь важку річ, що впала і розбилася з гучним, майже як вибух, звуком. Це була снігова куля, що прикрашала стіл одного з дизайнерів. На мить Персефона озирнулася, але не знайшла достатньої причини повернутися, пішла до кам’яних сходів і швидко піднялася: спочатку сховалася її голова, а потім ноги.

Аніс пішов додому. Щодня він пішки діставався до площі Мучеників, а там брав таксі, яке довозило його до околиць району Баста ат-Тахта.

Фарід Абу Шаар крокував, наче вишколений солдат, до Головного управління внутрішньої безпеки з надією повернути свій рукопис. Час від часу в його думках зринав образ Персефони Мелькі і Персефони з міфу, а інколи він стискав кулаки від гніву на самого себе за те, що навіть не зробив копії своєї книжки.

Абдалла Карам зайшов у свій офіс, щоб пограти в техаський холдем-покер онлайн, намагаючись так відволіктися від того, що його непокоїло. Він грав з кожної «руки»[9], яка йому випадала, навіть якщо комбінація карт була не найвдаліша, наче кидав виклик самій грі. Так тривало, доки нарешті удача не усміхнулась йому і він не продемонстрував свою «руку», вигукнувши «Ва-банк!» Йому вдалося зірвати чималий куш чотирма королями і побити суперника, який назвався в мережі «Дитям із Цинциннаті» з американського штату Огайо і якого він засліпив стрейт-флешем із п’яти карт підряд. Абдалла Карам заробив п’ятсот доларів на додачу до того, що покрив свої попередні втрати. Він виглянув із дверей свого офісу, щоб пересвідчитися, що в друкарні нікого нема, і повернувся до екрана подивитися десятихвилинне відео перед тим, як вимкнути комп’ютер і піти.

8

Абдалла виріс на іграх у слова: не було слова, значення якого він би не знав, через що друзі називали його «Малий Робер»[10]. Він був безсумнівним авторитетом у розгадуванні загадок та каламбурів і переможцем у грі «Знайди слово». Він познайомився зі своєю майбутньою дружиною на чемпіонаті зі скраблу. Метушіння дівчат, розмова французькою, розкішна вечеря й осяйна дівчина з ледь помітним відблиском смутку в очах, що привернула його увагу. Він запитав у господині вечора, як звати цю красуню, і підготувався: коли почався чемпіонат, зібрав усі маленькі дерев’яні фішки з літерами, потрібними для її імені — «Персефона», — яке він виклав ними перед собою. Присутні зааплодували, а дівчина зашарілася.

З того вечора він не відступав. Таємно від батька, який готував Абдаллу до управління друкарнею, він орендував у рекламного агента, що був одним із клієнтів друкарні, п’ятдесят рекламних бордів зі знижкою. Він вибрав для них місця у кварталі, де жила його нова подруга, і на перетині найважливіших доріг столиці. На бордах було зображено руку з білим манжетом сорочки і позолоченим ґудзиком, що тримає букет квітів, над яким було написано «Білі троянди для Персефони». Перехожі та водії думали, що це один із видів рекламної кампанії, і через незвичність імені вважали, що йдеться про німецьку марку пральних машин або дорогу французьку спідню білизну. Коли Персефона побачила цю рекламу, то одразу зрозуміла, що, окрім неї, в Бейруті немає дівчини, яка б носила ім’я її бабусі-грекині, і цей романтичний вчинок звернений саме до неї. Проте не поспішала вірити, що саме вона є його адресаткою, до ранку наступного дня, коли кур’єр постукав у двері, тримаючи саме такий букет білих квітів з борда, обгорнутий у прозорий нейлон, на якому десятки разів було витиснене її ім’я серед розсипаних навколо червоних маленьких зірочок.

Майбутнє Абдалли Карама було визначене наперед. Його чекала хороша робота, адже в батьків він був єдиним спадкоємцем сімейного статку. Його ім’я з’явилось у списку, що опублікував один із журналів під заголовком: «До уваги панянок: десять найбажаніших холостяків Бейрута». У нього були стосунки з дівчиною: вони зустрічалися кілька місяців, а потім розсталися, не оголошуючи причини. Абдалла мав приязне обличчя, а його опасистість виглядала приємно й викликала довіру, і це заміняло вроду і витонченість, яких йому бракувало. Він ніколи не був неуважним чи в поганому гуморі. На зустрічах із друзями більше слухав, ніж говорив про ризики, які загрожують країні, про нерозсудливість її політиків і про «диявола, що осів на Близькому Сході», як висловлювався найкрасномовніший із них. Він продовжував бавитись у свої ігри з Персефоною. Так, він прикріпив штрафний талон до лобового скла її машини, а всередині вона знайшла любовний лист, що складався зі слів, вирізаних із газетних статей: він пояснював це тим, що власник друкарні має використовувати друковані букви. У кінці він попросив її руки через есемеску, яку написав їй на мобільний одразу після того, як вони вийшли з нового суші-ресторану в торговельному центрі столиці. Персефона не очікувала від нього нічого такого в ту мить, коли вони щойно розійшлися, задоволені побаченням. Повідомлення було складене так, що можна було подумати, наче Абдалла