Читати книгу - "Засвідчення"

— Не всі, — визнала свою поразку вона, і легкий усміх стер її закляклу насупленість. — Але, простеживши відомі нам події, що сталися після переходу межі, починаємо бачити модель.

Керманич повірив їй. Він повірив би, навіть якби Ґрейс сказала, що видіння з’являються у скрутнях її полуничного морозива за італійським рецептом у спекотні літні дні, або коли вона коле лід в інших своїх улюблених напоях — ромі та дієтичній колі з лаймом (її особова справа була вщерть переповнена безладними, невідповідними деталями). Це було в природі аналітика. Але які моделі поглинули розум колишньої директорки? І скільки з них проникло у свідомість заступниці директора? Певною мірою Керманич сподівався, що те безладдя, яке залишила по собі директорка, скоєно навмисне, аби приховати якісь раціональніші порухи.

— Але як це відрізняється від будь-якої Богом забутої смужки на узбережжі поза полем зору? — Таких по всій країні тринадцять на добрий десяток. Місць, які є прокльоном для агентів нерухомості, місць, чия інфраструктура невеличка, а історія недовіри до уряду — давня.

Заступниця директора так уп’ялася в нього очима, що він знову відчув незручність, мов учень середньої школи, вигнаний до кабінету начальства за нахабство.

— Я знаю, що ви думаєте, — сказала вона. — Чи не скомпрометували нас власні дані? Відповідь: авжеж. Так, згодом, і буває. Але якщо є корисні особові справи, ви це побачите, бо глянете свіжим оком. Тому я можу зараз усе це заархівувати, якщо волієте. Або можемо використати вас так, як нам потрібно: не тому, що ви знаєте щось, а тому, що знаєте обмаль.

Керманич відчув, що його гордість спаплюжено, і це відчуття не на добро йому, бо воно від одного з батьків, — матері, яка, здавалося, про все відала.

— Я не хотів сказати, що я…

Вона милостиво урвала його. Її нещадний тон випромінював презирство.

— Ми тут уже давно… Керманичу. Дуже давно. Уживіться з цим. Ви небагато зможете з цим удіяти. — В її голосі почувся надзвичайний біль. — Ви не поверталися додому, несучи це в череві, у кістках. За кілька тижнів, коли ви побачите все, ви довго з цим житимете, тож почуватиметеся достеменно так, як ми… але ще гірше, бо все воно погіршується. Дедалі менше й менше журналів щастить відновити, і дедалі більше з’являється зомбі — от ніби їм промили мізки. І ні в кого з відповідальних немає часу на нас.

Ось він, момент, коли можна висловити співчуття з приводу вередування і несправедливості Центру. Керманич усвідомив це потім, але наразі просто сидів тут, утупившись у неї. Він вважав, що її фаталізм — перешкода, особливо просякнута (за хибним діагнозом, якого він від самого початку був поставив) певною пригніченою втіхою. Клаустрофобічна комбінація, яка нікому не потрібна й нікому не допоможе. Ще й помилкова у своїх порухах.

Тільки перша експедиція зазнала, як свідчили особові справи, досвіду таких жахіть, які майже годі уявити, отож цікаво, як це вирядили потім іще когось. Але вони не мали вибору, розуміючи, що це надовго, як — він дізнався із записів — полюбляла казати колишня директорка. Вони навіть не дозволяли пізніше вирядженим експедиціям знати справжню долю першої, склепавши фікцію незайманої пустелі, а потім іще добудовували інші брехні на додачу. Імовірно, робилося це для того, щоб якомога полегшити власну травму Південного Округу, щоб підтримати моральний дух наступних експедицій.

— За тридцять хвилин у вас буде зустріч — ознайомлення з науковим відділом, — сказала вона, підвівшись і нависаючи над ним, спираючись руками на стільницю. — Гадаю, дозволю вам самому знайти цей відділ.

Це надасть йому достатньо часу, щоб заздалегідь перевірити свій кабінет на предмет спостереження.

— Дякую, — сказав він. — Ви вже можете йти.

То вона й пішла.

Та це не допомогло. До свого прибуття сюди Керманич уявляв, як вільно ширятиме у потоках повітря, летючи понад Південним Округом, зіслизаючи з якоїсь далекої вершини, щоб керувати процесом. Ні, цього не буде. Крила йому вже підпалили, й він почувався мов якоюсь величезною стогнучою істотою, загнаною до пастки в мочарі.

Кабінет колишньої директорки, хоч і дедалі краще освоюваний, не виказував навченому оку Керманича жодних нових чи особливих ознак. Хіба що його комп’ютер, остаточно розташований на письмовому столі, здавався, на тлі всього іншого, майже витвором наукової фантастики.

Двері були ліворуч у кінці довгої, прямокутної кімнати, тож доводилося подолати всю її довжину, аби досягти письмового стола червоного дерева, навпроти стіни. Ніхто не міг би підкрастися до директорки або прочитати щось у неї через плече. Біля кожного муру щільно стояли шереги книжкових шаф або картотек, зі стосами паперів і книгами, які утворювали другий ярус у цьому нагромадженні. А на найвищому ярусі, або, подекуди балансуючи, у найкумедніших випадках, неначе складені дрова, тут рясніли дошки оголошень із подертими шматками паперу або накресленими діаграмами, пришпиленими до деревини. Керманич почувався так, начебто його увіпхнули в мозок іншої людини. Біля письмового столу директорки, ліворуч, він побачив вишикуваних засушених одноденок. На полицях валялися запорошені та розламані шматочки соснових шишок. А ще у повітрі витав якийсь невизначений натяк на гниття, але Керманич не зумів відстежити джерело цього запаху.

Навпроти входу були інші двері — у проході між книжковими шафами, але ці були забарикадовані ще більшими стосами тек із документами й картонними коробками, а ще йому сказали, що відкритий за цим мур — то уламки, продукт розпаду незграбного перепланування. Навпроти письмового столу, біля муру за двадцять п’ять футів, був своєрідний просвіт у тій мішанині — місце для двох рядів картин, у різномастих рямцях, — картин, куплених зі знижкою у крамницях. Нижче зліва висіли, за годинниковою стрілкою, квадратна витравлена гравюра, яка зображала маяк у вісімдесятих роках дев’ятнадцятого сторіччя; чорно-біла світлина двох чоловіків і дівчинки, обрамлених сильветою маяка; довга, трохи аматорська акварельна панорама, яка змальовувала милі очерету, розріджені хіба що кількома поодинокими острівцями темних дерев; кольорове фото маяка у всій його красі. І жодних натяків на щось особисте, жодної фотографії директорки з її матір’ю-індіанкою, білошкірим батьком або взагалі з кимсь, хто відігравав якусь роль у її житті.

З-поміж усіх розвідданих, з якими Керманичу доведеться працювати найближчими днями, він щонайменше сподівався розкрити ті, які досі лишалися в його нинішньому кабінеті; він міркував, щоб якось відкласти їх на потім. Усе тут свідчило: директорка була