Читати книгу - "Тимчасова забавка, Богдана Малкіна"

Степан

Те, що бути мені до старості одиноким, – здається, щира правда. Одну через власну дурість втратив, інша просто познущалася і все. Підманула, підвела…

Квітів шкода, краще б мамі подарував. Простоявши тридцять хвилин на холоді, така злість взяла, що не думав ні про що в той момент – швирнув троянди до смітника та пішов геть.

Повернувшись додому, зустрів біля під'їзду Кирила, який походив радше на привида, ніж на людину. Отже, новину вже знає.

– Степан… – він аж похитнувся, щойно підійшов ближче. – Марина вагітна. А я… утік я, коротше кажучи.

Господи, ну і де вона його такого знайшла? З виду ж наче солідний чоловік, в стоматології працює, он бороду відростив, костюмчики брендові носить. А батьківства злякався. Це його карма наздогнала, за минулі гріхи.

– Не будь дурнем, – кажу спокійно, намагаючись не зловтішатися, – йди до неї, бо весь стояк сльозами залиє, потім матимеш клопіт. А мені сьогодні не до того.

Махнувши рукою, йду додому з думками, що занурюсь у віртуальний світ і вийду звідти в кращому випадку у вівторок. 

Мама мало не плаче через мій настрій, припрошуючи скуштувати котлеток, які вважає найкращими ліками від депресії. А я роздумую, як сказати їй, що вже знайшов собі квартиру і через два дні нарешті покину її. Істерики буде!!! Але не біда, уже звик за майже двадцять чотири роки. 

Поки вмикається комп, пишу Марині, щоб не сварила свого милого, бо ж він і так з нею сивим скоро стане. Якщо виживе, звісно.

Хтось дзвонить у двері, чую, як мама йде їх відчиняти. Мабуть, знову сусідка забігла в гості – щебетатимуть на кухні до пізньої ночі.

Але проходить хвилина, і розумію, що там відбувається щось не те. Занадто агресивна інтонація у мами і тиша у відповідь. Виходжу в коридор з думками про те, що варто захистити маму. Але… виявляється, що захищати треба від неї. 

Закотивши очі, обходжу маму та, загородивши її спиною, дивлюсь на Аніту. Все це викликає змішані відчуття. Вона не прийшла на побачення, але натомість знайшла мій дім. 

– Степаночку, це вона, так? Вона тебе образила?

– Мамо! – гримаю спересердя, продовжуючи дивитись на спантеличену Аніту. – У тебе котлети згорять!

За спиною лунають чи то схлипи, чи зітхання, а за кілька секунд гримають двері на кухню.

– Вибач за маму, – хочеться провалитися крізь землю, – вона ніяк не змириться, що я виріс.

– Все гаразд, – кутики її губ ледь помітно смикаються вгору, – я просто… Вибач, що не прийшла. Всього лиш спізнилася через власну неорганізованість. І телефон, як на зло згубила. Не збиралася тебе дурити.

– Зайдеш? – киваю в квартиру.

– Що? – нервово всміхається. – Ні, дякую! Я, мабуть, піду. 

Розвернувшись, вона робить крок, але я не можу так просто її відпустити.

– Стивай, – беру за руку й вона тут же спиняється. – Не йди, можемо сходити кудись. Якщо ти не проти.

Ті кілька секунд, що вона ніяк не реагує, здаються вічністю. 

– Не проти, – повернувшись, дарує мені теплу посмішку.

– Я лиш куртку візьму, – усміхаюся їй у відповідь та йду.

Проте щойно підходжу до шафи, що стоїть в передпокої, з кухні визирає мама.

– Стьопа! – в голосі обурення та нерозуміння.

– Що? 

– Вона старша за тебе!

– І?

– Навіщо тобі така доросла жінка?! Мабуть, в неї вже й діти є.

– Еге ж! Четверо! – мама хапається за серце, а я намагаюся не вибухнути сміхом. – І чоловік! А може й двоє. Слухай, у тебе не знайдеться дечого важливого для мене?

– Чого?

– Особистого життя, мам! Я пішов, буду не скоро, – йду до виходу, мама – слідом. –  І так, я винайняв квартиру, тож ми з Анітою та її сім'єю житимемо щасливо. І дуже довго! До ранку не чекай!

Не даючи їй вставити й слова, зачиняю двері перед зацікавленим носом та, вхопивши долоню Аніти, веду її до сходів. Раз вона не злякалася моєї мами, то це дійсно щось серйозне між нами.