Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

1998 рік

Невагоме тіло плескалося на теплих хвилях, на вустах відчувався солоний смак морської води. Відчуття польоту десь там, високо над землею, не полишало. Та скоро блаженство почало зникати, змінюючи себе неприємним колиханням, що посилювалося з кожною миттю. Хотілося повернутися до первісного спокою, впасти в забуття, але натомість прийшло розуміння, що пізно. Свідомість повернулася в сувору реальність, звідки не зануритися в казку. У теплий і затишний світ, дбайливо виплеканий і захищений від зовнішніх потрясінь, ходу більше не було.

Скривившись, Рита зрозуміла: те, що раніше здавалося приємним колиханням було звичайною тряскою автомобіля вибоїстою дорогою. У пам’яті спливли моторошні події, котрі відбулися напередодні. Блукання лабіринтами старого заводу, пошуки Павла, його марні спроби вирватися і, нарешті, поява Олега. І знову постріл. Черговий постріл, що забрав життя ще однієї близької людини. Несила контролювати емоції, дівчина сіпнулася, як від страшного кошмару. Бажаючи прогнати ману, відкрила повіки.

— От чорт! Кривий, ти глянь, хто прокинувся! — пролунав знайомий голос.

Маргарита помітила, як на неї подивилися дві пари очей через широке дзеркало заднього вигляду. Тих, кого менш за все бажала зустріти знову й кому власноруч всадила ножа в серце й не покаялася.

Дівчина второпала, що лежить на задньому сидінні автомобіля в незрозумілій позі. І руки її… Чорт, цього ще не вистачало! Пов’язані ззаду тугим вузлом, що до болю врізався в шкіру. Судячи з напівтемряви в салоні, уже пізній вечір, а то і глибока ніч. Невідомо скільки часу була без тями.

Господи, що з нею збираються робити? Невже кошмар не закінчився? Куди її везуть? Чому не вбили на місці, як зробили це з… Ні! Хоча можна скільки завгодно тішити себе ілюзіями, від правди не втекти. Як вбили Пашку і… Олега.

Для чого вона здалася цим громилам?

— О, ніженка зволила прокинутися! — неприємно засміявшись, зазначив той, хто називався Кривим, уперше даючи можливість Риті розчути голос.

— Чуєш, а вона гарна, — скоса поглядаючи на дівчину, буркнув здоровань за кермом, спритно маневруючи в темряві серед рідких автомобілів, що мчали трасою.

— Що вам від мене треба? — вирішивши, що в її ситуації чекати не кращий варіант, як можна сміливіше вигукнула Одинцова, намагаючись піднятися.

Вийшло не надто сміливо. Водій ще більше вискалитися, показуючи далеко не бездоганні та білосніжні зуби.

— Типу смілива, чи що? Досить ламатися, гляди не дівчинка! Як доїдемо до місця призначення, побачиш, що від тебе хочуть! Трахнуть усі по черзі, ото й усі справи!

— Зюня, ти базар фільтруй! — насупившись, перебив розмальований яскравими фарбами намір свого подільника Кривий. — Кріт дізнається, по голівці не погладить! Була б дівчисько для нас, ми справилися з нею ще на танках, а не тягли через усе місто. Ти прекрасно знаєш, що Кріт розраховує підлеститися до Баті. А в Баті на таких, як вона, інші плани.

— Та годі! Ти боїшся Крота? — пирхнув водій, не зводячи хтивого погляду з дівчини.

— А ти типу не боїшся? — шикнув інший і, розвернувся до Рити, що без успіху намагалася звільнити рук. Оглянувши її прискіпливим поглядом, гримнув: — Сиди й не рипайся! І не кричи, не те пащу кляпом заткну!

Завмерши, дівчина з німою люттю дивилася на огидних викрадачів. Глибоко в серці продовжувала вірити та сподіватися, що обійдеться, над нею хтось невдало пожартував. Проте присмак реальності й щемливої до болю невідомості гостро відчувався на губах. Одному богу відомо, що чекає далі.

— Та пішли ви! — гнівно вигукнула Маргарита. — Ви — виродки! Вбивці! Я вас усіх ненавиджу!

Хотілося вмазати по нахабній пиці, їй втрачати нічого, та зав’язані руки зупиняли. Проте нічого не заважало висловити зневагу хоча б плюнувши Кривому в обличчя. У якусь мить здалося, що бандит дасть ляпаса. Настільки сильно змінився в обличчі, спотворюючись у небезпечній гримасі.

— Ага, ми не маємо нічого святого й далі за списком, — спостерігаючи за сценою, засміявся Зюня, трохи розряджаючи атмосферу.

— Бісова дівка! — не реагуючи на зауваження подільника, Кривий свердлив дівчину зловісним поглядом. Витерши обличчя рукавом, жваво схопив Риту за волосся і притягнув до себе. — Твоє щастя, що нам наказано довести тебе цілою. Інакше…

Що значили його слова, Маргариті не судилося дізнатися. Для чого? Куди? Кривий не мав наміру продовжувати розмову і присвячувати в майбутні плани. Вкотре оглянув презирливо й різко відпустив, змушуючи похитнутися від втраченої вмить рівноваги. Відвернувшись, роздратовано гримнув на водія, що тихо сміявся:

— Ти чого шкіришся, придурок? Жени швидше! Не бачиш, за нами хвіст?!

— Патруль, чи що?

Зюня засмикався, поспіхом обернувся та до упору натиснув на педаль газу, через що Рита втиснулася в спинку сидіння, стукнувшись головою об бічне скло.

— Не схоже! — повернувшись, Кривий витягнув із кишені пістолет, знімаючи із запобіжника. — Блатна тачка.

Підвівшись, Маргарита озирнулася до заднього вікна, намагаючись розгледіти переслідувачів. У темряві нічого, крім яскравого сліпучого світла фар, не розрізняла. Поняття не мала, хто ці люди, але молила про одне — щоби наздогнали. Хто б там не був, гірше не стане. Гонителі явно не в одній команді з її попутниками та, ймовірно, наближаються розбірки. Можливо, єдиний шанс на порятунок — спробувати втекти в метушні. Особливо, якщо інші не такі поганці. Хто може бути гірший тих, що згубили її рідних?