Читати книгу - "Інститут"

— Так, давайте. Містере Джеймісон — Тіме — флешка ще у вас, так?

Тім дістав її з нагрудної кишені й простягнув.

— Ось.

— Добре. — Люк потрюхикав до дивана. — І краще перевірте того містера Голлістера. Я майже повністю впевнений, що він — дядько.

Таґ і Білл кинули на Тіма ідентичні сторопілі погляди. Тім похитав головою.

— Люди, які за мною спостерігають, — пояснив Люк. — Вони прикидаються, ніби хтось із них — мій дядько. Чи кузен, чи просто друг сім’ї. — Він помітив, як Таґ і Білл воднораз закочують очі, і знову всміхнувся. Це одночасно втомлювало й веселило. — Ага, я знаю, як це звучить.

— Венді, може, проведеш наших колег у кабінет шерифа Джона і введеш у курс справ стосовного того, про що нам розповів Люк. Я залишуся тут.

— Ага, лишайся, — сказав Таґ. — Бо доки шериф Джон не дасть тобі значок, ти всього-на-всього місцевий нічний патрульний.

— Взяв до уваги, — відрік Тім.

— А що на флешці? — запитав Білл.

— Не знаю. Коли шериф повернеться, усі разом і подивимося.

Венді провела двох поліцейських у кабінет шерифа Ешворта й зачинила двері. Тім почув приглушені голоси. Зазвичай у такий час він лягав спати, але зараз бадьорість сповнювала його як ніколи. Він не почувався так ще відколи покинув Управління поліції Сарасоти, мабуть. Йому хотілося знати, хто насправді цей хлопець, що ховається за цією скаженою історією, де він був і що з ним сталося.

Тім узяв чашку кави з кавоварки «Банн» у кутку. Кава була міцна, але придатна для пиття, на відмінну від тієї, якою він зазвичай частувався близько десятої години, коли зазирав у відділення під час нічних обходів. Він поніс чашку назад до крісла диспетчера. Люк або справді заснув, або добре вдавав. Мимохіть Тім узяв швидкозшивач зі списком усіх підприємств Дюпрея й зателефонував у мотель. На дзвінок не відповіли. Схоже, Голлістер таки не повернувся у свій блощичник. Що нічого не означає, звісно.

Тім повісив слухавку, дістав з кишені флешку й роздивився її. Це, мабуть, теж нічого не означає, найпевніше, але, як наполягає Таґ Фарадей, тут слово за шерифом Ешвортом. Вони почекають.

А хлопець тим часом нехай поспить. Якщо він дійсно приїхав сюди у вантажному вагоні з самого Мейну, йому цей сон не завадить.

15

«Челенджер» з одинадцятьма пасажирами на борту — місіс Сіґсбі, Тоні Фіззале, Вайноною Бріґґз, лікарем Евансом та об’єднаними загонами Рубінових і Опалових — торкнувся землі в Алколу п’ятнадцять по п’ятій. Задля зручнішої комунікації зі Стекгаусом цю команду назвали загоном Золотих. Місіс Сіґсбі першою зійшла з літака. Денні Вільямс із Рубінових і Луїс Ґрант із Опалових залишилися на борту, взявши на себе турботу про особливий багаж Золотих. Місіс Сіґсбі стояла на асфальтобетоні, незважаючи на приголомшливу спеку, і з мобільного телефонувала на стаціонарний телефон свого кабінету. Відповіла Розалінд й одразу передала слухавку Стекгаусу.

— Ти вже… — почала вона, але замовкла, коли пропустила пілота з його напарником, які мовчки пройшли повз. Один з них раніше був у Повітряних силах, інший — у Нацгвардії, обидва мали вигляд нацистів зі старого ситкому «Герої Гоґана»: нічого не бачать, нічого не чують, їхня робота — суто перевезення.

Тільки-но вони щезли, місіс Сіґсбі запитала Стекгауса, чи він уже чув щось від їхньої людини в Дюпреї.

— Звісно ж, чув. Елліс набив собі ґулю, коли вистрибував з поїзда. Головою лупнувся об семафор. Миттєва смерть від субдуральної гематоми вирішила б більшість наших проблем, але Голлістер каже, що малий навіть не вирубився. Чоловік, що працював на автонавантажувачі, побачив Елліса, заніс його на склад біля станції, викликав місцевого лікаря. Той прийшов. Трохи пізніше підійшла поліцейська. Вона з тим першим мужиком забрали нашого шмаркача до шерифа. У малого перев’язане вухо, в якому був трекер.

Денні з Луїсом вигулькнули з літака, тримаючи по обидва боки довгий сталевий ящик. Вони знесли його по трапу й затягли всередину.

Місіс Сіґсбі зітхнула:

— Ну, цього варто було очікувати. Ми й очікували. Це ж маленьке місто, так? З маленькими правоохоронними органами?

— Та там дідько добраніч каже, — підтвердив Стекгаус. — І це чудово. І це ще не все. Наш чоловік каже, що шериф водить великий сріблястий пікап «Титан», і він не був припаркований перед відділком чи на майданчику для працівників поруч. Тож Голлістер про­йшовся до місцевої цілодобової крамниці. Каже, що чурки, які там працюють, — це його слова, не мої — усе про всіх знають. Той, який був на зміні, розповів йому, що шериф заїжджав і взяв пачку «Свішер-світс»[112], сказав, що їде відвідати маму, яка чи то в притулку, чи то в госпісі, чи щось таке в сусідньому місті. Але сусіднє місто десь миль за тридцять.

— І яким чином це нам допомагає? — Місіс Сіґсбі обмахувала блузкою собі шию.

— Я не впевнений, що копи в такому загумінку, як Дюпрей, дотримуватимуться протоколу, але якщо так, то вони просто триматимуть малого в себе, доки не прибуде біґ бос. Він і вирішуватиме, що робити далі. Скільки часу вам туди їхати?

— Дві години. Можна й скоріше, але ми веземо багато забавок, тому було б нерозумно перевищувати швидкість.

— Правильно кажеш, — сказав Стекгаус. — Послухай, Джуліє. Селюцтво Дюпрея може в будь-який час зв’язатися з копами Міннеаполіса. А то й уже зв’язались. У будь-якому разі це не має значення. Ти ж розумієш, так?

— Звичайно.

— Про будь-який безлад, з яким доведеться розібратися, будемо думати потім. Наразі нам треба вирішити питання заблукалого малого.

Стекгаус мав на увазі вбивство, і цього, напевно, не минути. Убити Елліса і будь-кого, хто заважатиме. Такий безлад неминуче потягне за собою дзвінок з Нульового телефона, але якщо їй вдасться переконати той шепелявий голос на іншому кінці, що проблему вирішено, мабуть, вдасться зберегти життя. А може, навіть роботу, хоча вона цілком може обійтись життям, якщо до цього дійде.

— Я знаю, що робити, Треворе. Дай мені це зробити.

Місіс Сіґсбі завершила дзвінок і пішла всередину. Вентиляція повітря в невеликій кімнаті очікування вдарила їй по спітнілій шкірі, ніби ляпас. Усередині чекав Денні Вільямс.

— Усе готове? — запитала вона.

— Так, мем. Готові до рок-н-ролу. Беру керівництво на себе, як тільки ви скажете.

Під час польоту з Ері місіс Сіґсбі здебільшого сиділа у своєму «айпаді».

— Ми ненадовго зупинимося на виїзді 181. Там я й передам керівництво тобі. Підходить?

— Цілком і повністю.

Решта стояли на вулиці. Жодних чорних позашляховиків із затонованими вікнами, лише три «мамські» фургони непримітних кольорів: блакитного, зеленого і сірого. Сирота Енні була б розчарована.

16

На виїзді 181 загін Золотих з’їхав з платного шосе й потрапив у типову глухомань. Там була заправка і «Ваффл-гауз», і все. Найближче місто, Латта — за дванадцять миль. Через п’ять хвилин після того, як вони проїхали повз «Ваффл-гауз», місіс Сіґсбі, що їхала попереду в головному фургоні, наказала Денні зупинитися біля ресторану, який виглядав так, наче збанкрутував ще тоді, коли Обама вперше став президентом. Навіть знак «ВЛАСНИК ПОБУДУЄ ПІД ОРЕНДАРЯ» був занедбаним.

Сталевий ящик, який Денні з Луїсом винесли з «челенджера», відкрили,